(до 60-річчя з дня смерті)
Пресвітеру, який дає приклад віруючим
словом та життям
Життя – це тернистий шлях випробувань та досягнень, втрат та здобутків, злетів та падіння. Особливий цей шлях для служителів церкви, сповнений духовного змісту та значної відповідальності, богоревності та рішучості, вимогливості до себе та терпіння до парафіян. Життєвий шлях одного з благочинних Кременчука не став винятком. 12 травня 2026 року виповнюється 60 років з дня його праведного успіння.
Яків Діомидович Граховецький народився 23 жовтня 1885 року в селі Ліпляве Гельмязівського району Полтавської губернії (нині Черкащина) у родині псаломщика Свято-Миколавської церкви Діомида Юхимовича Граховецького та його дружини Анни Самсонівни. У родині Граховецьких вже стало традицією присвячувати своє життя служінню Богу та церкві. Так, ще прадід Якова – Григорій Граховецький, був пономарем Успенського храму містечка Гельмязів Золотоніського повіту Полтавської губернії.
Змалечку майбутній пастир відвідував церковнопарафіяльну школу, в якій вивчав основи Закону Божого. Потім батько-церковнослужитель благословив його навчатися у Полтавській духовній семінарії, яку він закінчив 1907 року. Він був успішним семінаристом, тому одразу по закінченню навчального закладу 1 жовтня 1907 року його затвердили викладачем Закону Божого в училищі села Воїнська Гребля Золотоніського повіту. Тут він працював протягом двох років, до 1909 року.
У цей час майбутній служитель Божий тут же зустрів і своє кохання. 1909 року Яків одружився на дочці священника Феофана Дроздовського – Лідії. Їх вінчав панотець Іоанн Бурак в дерев’яній церкві Архистратига Михаїла села Гусине Золотоніського повіту. У родині Якова Граховецького народилося двоє синів Сергій (1910) та Володимир (1912) і дочка Катерина (1909).
25 січня 1909 року єпископом Полтавським Іоанном (Смірновим) випускник Полтавської духовної семінарії Яків Граховецький був висвячений у сан священника до Преображенської церкви села Короваї Пирятинського повіту. Храм, в якому розпочав своє служіння Богові молодий панотець, був мурованим, холодним з прибудованою мурованою дзвіницею, зведений 1853 року коштом поміщиці Софії Петрівни Гриневич. Окрім богослужінь, отець Яків опікувався та викладав у церковнопарафіяльній школі при зазначеному храмі.
За сумлінну службу 1912 року єпископом Полтавським Іоанном (Смірновим) панотець був нагороджений набедреником, а 1916 року за власним проханням, єпископом Полтавським Феофаном (Бистровим), отець Яків був переведений до Покровської церкви села Бердянки Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (нині Харківська обл. – Авт.). 1922 року архієпископом Григорієм (Лісовським) за благочестиве служіння настоятель Покровського храму був нагороджений фіолетовою скуфією.
Через рік отець Яків Граховецький попрохав перевести його до своєї малої батьківщини ближче до родини, де став настоятелем Свято-Миколаївської церкви села Ліпляве Гельмязівського району, в якій колись служив пономарем його батько. Цей храм був для нього рідним, адже саме в ньому Яків зробив перші свої кроки у церковному житті. Тому і ставлення до цієї церкви та парафіян було особливим, як до своєї рідної сім’ї. Тут, священник служив біля Божого престолу протягом кількох років.
1927 року до Дня Різдва Христового єпископом Полтавським Даміаном (Воскресенським) отець Яків був нагороджений камилавкою. А наступного 1928 року його перевели до районного центру, де він став настоятелем Свято-Троїцької церкви м. Гельмязів (сьогодні Черкащина). Будівля храму збереглася до наших часів і входить до пам’яток містобудування і архітектури України. В цьому храмі і почалися перші важкі випробування та хресний шлях отця Якова. Саме в цей час відбуваються переслідування та репресії священників, так звана «безбожна п’ятирічка», з’являються перші сфабриковані справи у ДПУ.
У лютому 1930 року священника Якова заарештували. Ймовірно через рідного молодшого брата Дмитра 1894 р. н., який був за освітою вчителем, членом «Просвіти» з 1917 року та ще й підпоручиком – учасником Білого руху.
Під час арешту у отця Якова були вилучені кілька документів. В тому числі нагородний документ щодо камилавки. Якова Діомидовича Граховецького відправили до м. Черкаси, де він перебував у в’язниці до червня 1930 року. Він був позбавлений можливості служити під час Великого посту і на Великдень, але в округовому суді його виправдали та відпустили без поразки у соціальних правах.
Незважаючи ні на що, отець Яків, як люблячий духовний батько, повертається до своєї парафії м. Гельмязів, яка з молитвами та надією чекала на свого пастиря. Але, усвідомлюючи всю серйозність ситуації, яка склалася навколо нього та через важкі умови і неможливість спокійно служити під постійним наглядом спецслужб, 1931 року Граховецький переїжджає до Золотоноші, де тимчасово відправляє церковні служби у дерев’яному Свято-Михайлівському храмі села Лукашівка (сьогодні Черкащина, храм зберігся) до 1932 року. На той час Гельмязівський та Золотоніський райони відносилися до Київської єпархії, а отже наш душпастир служив майже у духовному серці України. Тут 22 вересня 1932 року архієпископом Київським Сергієм (Гришиним) отець Яків був нагороджений наперсним хрестом – однією із значних нагород для священника. Але і тут пастирю не вдалося уникнути пильного ока НКВС.
Вже у листопаді 1932 року Якова Граховецького знову заарештували, і до липня 1933 року він перебував під вартою в спеціальному тюремному корпусі Києва, після чого майже без пояснень, був звільнений з-під варти через відсутність доказів провини. Але повертатися було нікуди, адже у червні того ж року храм в селі Лукашівка зачинили. Священнику без парафії нічого не залишалося, як переїхати до дітей у місто Новогеоргіївськ на той час Кіровоградської області (місто затоплене водами Кременчуцького водосховища у 1961 р. – Авт.). Там протягом чотирьох років він жив коштом своїх дітей. Але це було небезпечно для його родини. І отець Яків вирішує влаштуватися на роботу до іншого міста.
З 1937 року він працює робітником на обласному ветеринарному складі, розташованому в Кременчуці Полтавської області.
Під час німецької окупації в багатьох містах України знову відкриваються храми. В цей період з вересня 1941 року в Кременчуці почали збиратися православні церковні громади, які подавали до місцевого управління прохання про відкриття закритих церков та імена священників, які залишилися в місті і ще мали бажання та змогу служити. Одним із заново відкритих 7 грудня 1941 року була лікарняна Маріє-Магдалинівська церква при Богоугодному закладі, до якої Яків Деомидович Граховецький був призначений настоятелем. Церква була невеличка, але досить важлива в умовах війни та окупації, адже знаходилась при лікувальному закладі, куди потрапляли не тільки поранені на війні окупанти, але й військовополонені. Таким чином, отець Яків мав змогу не тільки лікувати душі хворих, але й підтримувати духовно та матеріально своїх співвітчизників. Увесь цей час Маріє-Магдалинський храм був під постійним наглядом нацистів, і проіснував як парафія лише два роки.
За старанне виконання своїх священницьких обов’язків, 1942 року єпископом Полтавским Веніаміном (Новицьким) у кременчуцькій Свято-Троїцькій церкві, Яків Граховецький був зведений у сан протоієрея.
Гірка доля спіткала храми Кременчука у вересні 1943 року. Відступаючи з міста, німці залишали по собі згарища, особливо на стратегічних об’єктах. Так, в Кременчуці 29 вересня був підірваний Успенський собор та п’ятикупольний Свято-Троїцький храм, знищена Покровська церква. А 26 вересня 1943 року окупантами була спалена також і церква Марії-Магдалини. Панотець знову залишився без храму. Вогонь війни поглинув майже все церковне майно та богослужбові книги. Церковні громади та священнослужителі міста опинилися у скрутному становищі, але прагнення духовного життя та опікування віруючими було сильнішим.
Наприкінці 1944 року за дозволом місцевої влади кременчуцькі віруючі почали здійснювати богослужіння у кімнаті-квартирі при Свято-Троїцькій каплиці разом із мешканцями цієї житлової площі. Але це було зовсім незручно. І цього ж року священниками Кременчука на чолі з благочинним Стефаном Кремянським було наймано ще одне приміщення для молитовного будинку, зареєстрованого на Покровську громаду міста Кременчук. Це був один із перших храмів міста, в якому розпочалася Божественна Літургія після звільнення міста від нацистських окупантів. Разом із чотирма кременчуцькими священниками тут служив і Яків Граховецький. А наступного року архієпископом Полтавським і Кременчуцьким Стефаном (Проценко) він був призначений настоятелем зазначеного молитовного будинку. Тут, навесні 1945 року за сумлінне служіння біля церковного престолу отець Яків був нагороджений церковною відзнакою – палицею.
Покровський храм розташовувався між житлових будинків по провулку «Безіменний» буд. 5, який простирався від сучасної вулиці Максима Кагала (колишньої Першотравневої, а до 1917 року Олександрівської) до вул. Театральної (колишньої Маріїнської). Ця будівля була збудована у 1939 році з дерева і мала площу 40 м2. Зараз на цьому місці дев’ятиповерховий житловий будинок.
Окрім священників на Богослужіннях при церкві на криласі співав хор, регентом якого була Степанида Федорівна матушка священника Троїцької церкви отця Афанасія. В хорі співали Іван Іванович та Маргарита Федорівна Довбня, Інна Миколаївна Пшенична. Старостою Покровської церкви тоді був Яким Федорович, який часто залишався на ніч в храмовій будівлі.
З травня 1947 року Яків Граховецький поступово починає піклуватися не лише Покровським храмом, а й усіма храмами, що діяли на той час в Кременчуці. Так, на час хвороби благочинного протоієрея Стефана Кремянського, єпископом Полтавським та Кременчуцьким Паладієм (Камінським), протоієрей Яків Граховецький був призначений виконуючим обов’язки благочинного Кременчуцької округи. А вже у липні цього ж року він обіймає посаду помічника Кременчуцького благочинного.
Через рік, у червні 1948 року отця Якова призначають виконуючим обов’язки благочинного на постійній основі, а у листопаді він був затверджений на посаді благочинного. замість спочилого у 1948 році протоієрея Стефана Тимофійовича Кремянського. У цей час, оговтуючись після тривалої війни, православні храми починають відроджувати регулярні церковні служби.
Паралельно із посадою благочинного наш панотець не залишав і своєї парафії у Покровському храмі. За свою ревну службу 1950 року протоієрей Яків Граховецький був нагороджений правом носити хрест з прикрасами.
7 лютого 1954 року православний Кременчук гучно відсвяткував 45-річчя служіння у священницькому сані отця Якова. В той день окрім святкової літургії та привітань, ювіляр разом із шістьма священниками відслужили молебень з акафістом на честь ікони Божої Матері «Утамуй мої печалі». Отця Якова гаряче та з любов’ю привітали як священно- та церковнослужителі, так і вірні парафіяни із хлібом-сіллю та побажаннями радості й довгих років життя. А вже у наступному 1955 році благочинного Кременчуцької округи нагородили митрою.
До наших часів у приватній колекції збереглася світлина батюшки із дарчим написом одній парафіянці Покровського храму Кременчука, на якій він зафіксований у власноруч пошитому службовому облаченні з наперсним хрестом та митрою на голові.
Під час «хрущовської відлиги» храми знову починають масово зачиняти та руйнувати. До середини 1960 у Кременчуці не залишилося жодного храму, окрім кладовищенської Свято-Успенської церкви у Крюкові, куди і приїжджали на той час служити священники, що залишилися без парафії в місті.
Останні 25 хрещень та 17 відспівувань у Покровському храмі були проведені 1961 року.
20 листопада 1961 р. за рішенням виконкому Полтавської обласної ради церковна громада Покровського храму була знята з реєстрації, молитовний будинок зачинено, а парафіянам було запропоновано молитись у крюківській Успенській церкві. Всі цінні церковні речі були передані до Міністерства фінансів через фінвідділ, а інші – до місцевого музею або до церкви. Після закриття Покровського храму отець Яків разом із своїми парафіянами їздив служити та молитись до єдиної діючої в Кременчуці церкви – Крюківській Успенській.
Довгий час залишалося невідомим, як та де завершив свій земний шлях видатний кременчуцький священник. Але, в минулому році на Реївському кладовищі були знайдені дві могили з хрестами, на одному з яких був овальний портрет із зображенням літнього чоловіка з наперсним хрестом. Прізвища під фото не було. Завдяки порівняльному аналізу різних світлин з приватних архівів та фондів Кременчуцького краєзнавчого музею було встановлено, що могила належить саме благочинному Кременчуцької округи, митрофорному протоієрею Якову Діомидовичу Граховецькому, а поряд – могила його сина Сергія.
2024 року до Відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Кременчуці Кременчуцького району Полтавської області науковим співробітником Кременчуцького краєзнавчого музею був надісланий запит щодо поховання Якова Граховецького. По базі даних вдалося з’ясувати, що Яков Діомидович Граховецький відійшов до Господа 12 травня 1966 року. Його син Сергій поховав свого батька – священника на Ревівському кладовищі.
Сьогодні могила благочинного потребує догляду, а його особиста історія – збереження в пам’яті поколінь. Адже історія кожного українського роду – це майбутній фундамент нашого суспільства. Бо коли не маєш генетичного та історичного коріння – стаєш перекотиполем.
Голова історико-краєзнавчого відділу
прот. Георгій Бруско