СПОВІДНИЦЬКЕ ЖИТТЯ, СПОВНЕНЕ МИТАРСТВ ТА ВИПРОБУВАНЬ (згадаємо долю священника років Другої світової війни)

Нема нічого ціннішого за мир на землі. З часом ми в цьому все більше переконуємося. Зараз щоденно ми бажаємо один одному миру та спокою, а батюшки з церковної солеї нас на це благословляє. І так було завжди. Нас з дитинства вчили берегти пам'ять про далеку Другу Світову війну, щоб вона ніколи не повторилася і щороку ми згадували цей для нашої Батьківщини страшний день 22 червня 1941 року. Згадуємо про ті часи і сьогодні, щоб навчитися мужності, самовідданості, людяності та віддати пошану тим, хто не жалів свого життя заради порятунку ближнього.

Серед жителів Кременчука є багато ветеранів Другої світової війни, але не всі отримали це почесне звання, хоча багато чого доклали до цього внеску заради перемоги.

Серед забутих імен на довгий час опинилися Праведники народів світу, які під страхом смерті рятували євреїв, як своїх рідних. Як Моїсей у свій час виводив євреїв з Стародавнього Єгипту, так і прості ці люди допомагали їм врятуватися від переслідувань нацистів і виводили їх у безпечні місця, надавали житло, роботу та нові документи.

Не залишилися байдужими до стражденних і православні священнослужителі. Серед них опинився наш земляк протоієрей Микола Автономович Роменський, ім’я якого вдалося повернути завдяки науковим дослідженням та публікації наукової праці «Життя, сповнене митарств та випробувань. Доля кременчуцького священника Миколи Роменського та його роль у рятуванні євреїв під час Голокосту» у профільному збірнику Духовної Академії України.

Господь несподівано відкрив для нас прізвище цього праведника, котрий намагався рятувати кременчуцьких іудеїв під час німецької окупації, і зрозуміти у достатній мірі його життєві шляхи в боротьбі з темними силами за грішні людські душі.

Священник Микола Автономович Роменський народився 1866 року в селі Коробівка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Його батько, Автоном Данилович Роменський, теж був священником у Митрофаніївській церкві села Налесен Золотоніського повіту, а матір – селянкою з простим і промовистим ім’ям Надія. Батько своїм прикладом показував синам та донькам, яким повинен бути справжній «пастир овець православних».

В родині Роменських Микола був наймолодшою дитиною. Після церковнопарафіяльної школи хлопчика відправили до Переяславського духовного училища, а потім - до Полтавської духовної семінарії, яку він закінчив у 1889 році і звідти був направлений до Кременчука. Тут працював учителем народних шкіл. 11 січня 1890 року студент семінарії був призначений на місце псаломщика до Спасо-Преображенського храму. Так розпочався самостійний життєвий шлях Миколи Автономовича Роменського на шляху церковного служіння та викладацької діяльності. А попереду було ще багато чого…

В Кременчуці Микола Автономович зустрів свою долю – Євдокію Федорівну Григорович, з якою одружився 2 липня 1892 року. А через п’ять років, 8 березня 1897 року преосвященним Меандром (Созонтьєвим), єпископом Прилуцьким, вікарієм Полтавської єпархії в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі Микола Роменський був висвячений на диякона. А наступного дня на Божественній літургії він був хіротонізований у священника.

На запрошення Кременчуцького відділення піклувального комітету про тюрми 1897 року молодий священник отримав місце служіння при церкві Всіх скорботних радості Кременчуцького тюремного замку.

Отець Микола мав досить високий авторитет серед місцевого населення. Потім під час допиту 1933 року він недвозначно відповість: «таким образом вся моя служба прошла в Кременчуге и кременчужанам известна».

Як у більшості священнослужителів, у отця Миколи була хороша сім`я. 2 липня 1893 року у батюшки народився первісток, якого нарекли Сергієм. Отримавши освіту, син священника став учителем російської та української мови Кременчуцької повної середньої школи №16.

1895 року у Роменського народилася дочка Марія, а 1896 року – Меланія. Після закінчення Кременчуцької Маріїнської жіночої гімназії молодша дочка священника влаштувалася працювати статистиком до Кременчуцького відділу охорони здоров`я. А старша, Марія, вийшла заміж і переїхала до Верхньоудинська (З 1934 року Улан-Уде, столиця Республіки Бурятія – Ш. В.).

Після Жовтневої революції 1917 року життя всіх священнослужителів кардинально змінилося.  Не оминула гірка доля і Миколу Роменського. Так батюшка опиняється без місця служби. В цей час почалися головні випробування та митарства отця Миколи – арешти, допити та приниження.

Так вперше Микола Автономович був арештований органами Державного політичного управління (ДПУ) в січні 1919 року як священник тюремної церкви. Йому намагалися інкримінувати антирадянську пропаганду, але після зняття показань за кілька днів він був звільнений через брак доказів. Потім були арешти 1921 р. та 1933 р. Але батюшка не зрікся Христа та продовжував служити в храмі Божому.

Так, коли місто захопила армія генерала А.І.Денікіна, батюшка знову пішов служити до тюремної церкви. В квітні 1920 року Преосвященішим єпископом Феофаном (Бистровим) Роменський був призначений другим священником Кременчуцької Спасо-Преображенської церкви. В квітні 1922 року Соборна громада запрошує Миколу Роменського бути другим священником Свято-Успенського собору. Там він служив до передання цього храму обновленській громаді в грудні 1926 року. Після того, як у серпні 1922 року в Києві відбувся Всеукраїнський Помісний Церковний Собор, де вирішувалося питання про призначення нових вікарних єпископів, архієпископ Григорій (Лісовський) та інші учасники собору запропонували вдовому протоієрею Миколі Роменському стати єпископом Лубенським. Але отець Микола не прийняв цю пропозицію, залишаючись скромним служителем кременчуцьких церков.

Коли Свято-Успенський собор опинився в полоні «живоцерковників», батюшка став служити спочатку в Георгіївській єдиновірській церкві, а з 1930 року – при єдиновірській Покровській церкві.

За часів громадянської війни отець Микола під час евакуації втрачає свою кохану дружину, а 1938 році був розстріляний його єдиний спадкоємець – син Сергій. Так у батюшки залишилося лише віддане служіння Богу.

З листопада 1938 року до Другої світової війни у батюшки перерва у служінні через хворобу. Але вже у вересні 1941 р. Микола Автономович повертається до своїх обов’язків пастиря і був призначений другим священиком Кременчуцького Покровського храму, який першим відкрився для віруючих під час окупації. Микола Роменський поза храмом виконував треби в таборах військовополонених та у тюрмі завдяки своєму досвіду тюремного священника, оскільки по всій Полтавщині до 1942 року існував дозвіл задовольняти духовні потреби полонених.

Одним з головних випробувань цього часу стали для священника масові засудження та розстріли безвинних кременчужан, особливо єврейської національності. Роменський завжди безстрашно боровся із несправедливістю. За цими сатанинськими подіями він спостерігав із жахом. І тут з’явилася невеличка надія порятунку хоча б декількох чоловік. В цей час німці призначають головою міської управи Верховського Миколу Миколайовича, родину якого ще до війни знав отець Микола.

Після масового розстрілу євреїв 28 вересня 1941 року бургомістр міста М. Верховський видав розпорядження про хрещення євреїв і доручив це протоієрею Миколі Роменському, оскільки всі зареєстровані священники були підпорядковані саме місцевій управі. Настоятелю Покровського храму він не міг довіряти, адже той щойно прибув до міста. Священнику без парафії довіряти таку справу теж було б марно – адже потрібна була офіційна печатка у метриці, яку мали лише парафіяльні, зареєстровані в управі священники, та запис у метричній книзі.

А Миколу Роменського кременчужани добре знали як порядну людину. А ще його дочка працювала у міському здороввідділі під керівництвом призначеного німцями лікаря, який був учасником комісії для визначення осіб іудейського походження з метою передавання підозрілих у гестапо. Завдяки доступу дочки до документації було простіше складати списків тих, кого потім можна було б врятувати.

З моменту відкриття храму, повністю розуміючи небезпеку бути схопленим і страченим німцями, о. Микола почав перехрещувати євреїв у православну віру, чим рятував їх від катувань у гетто та від смерті. У документах про хрещення національність не була зазначена, і її можна було визначити лише за ім’ям, яке, зрозуміло, було християнським – Петро, Микола, Наталія, Дмитро, Ольга, Єлена, Віра... Хрещення могло відбуватися без сторонніх свідків і в будь-якому приміщенні, це дозволяє церковне право та церковний Статут, тому євреям зовсім не обов’язково було йти до церкви, привертаючи до себе непотрібну увагу.

Виходячи з виписки Оперативного рапорту начальника поліції безпеки та СД про дії зондеркоманд на території України від 6 березня 1942 року, кількість вихрещених євреїв була досить значною, тому німецька влада невдовзі це помітила, і бургомістра було заарештовано. Під час допитів Верховський стверджував, що Роменський хрестив не всіх євреїв, а окремо обраних ним як бургомістром. Але є всі підстави вважати, що отець Микола хрестив і інших євреїв (можливо, серед них були люди, з якими Роменський зустрічався під час виконання треб у таборах, або ті, кого могла занести до списків його донька Меланія).

29 жовтня 1941 року бургомістра Кременчуцької управи Верховського було страчено. Що було із Миколою Автономовичем – можна лише припускати. Ймовірно, айнзацкоманда його допитувала, але батюшка нічого не розповів, окрім того, що виконував свій обов’язок пастиря – навертав до віри Христової заблудлі душі. Застосовувати репресії проти священника на початку окупації новій владі було невигідно, і німці його відпустили.

Скільки і чого довелося пройти бідному старенькому кременчуцькому батюшці до часу його зустрічі з Господом – ми можемо лише здогадуватися, бо документів і спогадів не залишилося. Після інциденту із хрещенням євреїв політика щодо церковного життя стала більш жорсткою. У 1942-1943 навчальному році гітлерівці заборонили викладання Закону Божого в українських початкових школах. Також православному духовенству було заборонено відвідувати табори військовополонених і задовольняти їх духовні потреби. До того ж священників обкладали значними податками. 1 січня 1943 року Преосвященнішим єпископом Веніаміном (Новицьким) Миколу Роменського було призначено настоятелем Кременчуцького Успенського Собору (іл. 7). Ще до відкриття храму батюшка активно займався зборами пожертв на ремонт прекрасної будівлі, зведеної за проектом знаменитого Дж. Кваренгі, взяв на себе обов’язки керівництва відновлювальними роботами.

Під час звільнення Кременчука радянськими військами всі храми, де служив Микола Роменський, були підірвані або спалені відступаючими окупантами. Тому всім священника залишилося лише одне – разом здійснював богослужіння в невеликому приміщенні каплиці  Свято-Троїцької. А потім – в Покровському молитовному будинку, який був розташований по вул. Воровського, 38 (зараз Театральна).

Протоієрей Микола Роменський був звільнений за штат 21 січня 1948 року з огляду на його роки і стан здоров'я.  

7 березня 1950 року 84-літній священник із молитвою на устах відійшов до Господа. Похований о. Микола на Ревівському кладовищі. Могила його поки що не знайдена, але пам’ять про Божого служителя залишиться навіки.

Сподіваємось, що ім’я «Микола Автономович Роменський» з’явиться на дошці вже згаданого пам’ятного знаку на Алеї Праведників у парку Миру. А можливо, і на місці його будинку на вул. Софіївській, як пам'ять про священника, який був земним ангелом-хранителем не лише душ своїх парафіян, а й життя співвітчизників іншої віри.

Бог показывал беглецам путь:

он шёл перед ними днём в столпе облачном,

а ночью в столпе огненном, освещая путь

(Исх. 13:21—22).

Дізнатися детальніше про матеріали «круглого столу» та збірки в цілому можна за посиланням:

http://kdais.kiev.ua/event/trudy-kda-09062022/...

А ознайомитися з усіма матеріалами збірника можна за посиланням: https://drive.google.com/.../1eNevRORVL0AfnOe9QNx.../view...

Наше спасіння у допомозі ближньому. Бережіть себе.

Миру всім нам!

Історико-краєзнавчий відділ Кременчуцької єпархії