День пам’яті: 2 червня (н.ст.)
Майбутня ігуменія та преподобномучениця Олімпіада народилася 1875 року в с. Вербецьки Кобиляцького району Полтавської області. Батьки настоятельки були глибоко релігійними. Її мати – Марія Федорівна (проста селянка, без освіти) у 1917 році прийняла чернецтво з ім’ям Афанасія у Козельщанському монастирі. Чин постригу здійснив архімандрит Олександр (Петровський, на той час – благочинний Козельщанського округу та духовник обителі). Революційне лихоліття та «мода на безвір’я» не зупинили вже літню жінку від обрання нелегкого чернечого шляху. Батько Олімпіади закінчив своє життя в ангельській схимі в одному з київських монастирів. На жаль, ні чернече, ні схімницьке ім’я цієї побожної людини невідоме. Як і те, де він ніс свій молитовний подвиг.
Майбутня свята була відносно ранньою дитиною у своєї матері – вона народила її у 15 років. Хрестили дівчинку у Свято-Вознесенській церкві села Горішні Млини Кобиляцького повіту та дали їй ім’я Олена. Освіту отроковиця отримала в Кобиляцькій прогімназії. Дуже грамотною вона не вважалася, проте від природи була наділена світлим розумом та чудовою пам’яттю. До того ж, серед ровесників з навчання відрізнялася терпінням та старанністю. Після закінчення прогімназії у 1889 році випускниця Вербецька півроку працювала помічницею вчительки підготовчого класу цього навчального закладу.
Олена росла дуже релігійною. Підтвердженням цього є той факт, що у свої 18 років (30 жовтня 1893 року) дівчина вступила до Козельщанського монастиря. Указом Консисторії за №18320 від 13 липня 1904 року її було зараховано до послушниць цієї обителі. А 17 травня 1915 року Владика Феофан (Бистров) здійснив чернечий постриг послушниці Олени з назвою їй імені Олімпіада. З 1913 по 1919 рік цей святитель очолював Полтавську кафедру.
На той час обитель очолювала ігуменя Олімпіада I (теж Олена). Шляхетна, інтелігентна та високоосвічена настоятелька (з багатого купецького роду Дмитрієвих) була взірцем для молодої інокині та її прекрасною вчителькою. Згодом обидві ці Божі трудівниці стали дуже близькими у своїх сестринських стосунках і досить узгоджено вели великі Господні справи. Олімпіада-старша забудовувала та облаштовувала монастир, а Олімпіада-молодша була її правою рукою – вона вела складне діловодство та бухгалтерські справи обителі. Мине час, і останню призначать безпосередньою спадкоємицею своєї попередниці. Мирські та чернечі імена цих матерів обителі будуть однаковими, однак чернечі долі – абсолютно різними. Ігуменство Олімпіади І випаде на час щасливого зльоту та успішного розквіту Козельщанського монастиря, а Олімпіади II – на період його хворобливого падіння та страшного занепаду.
2 березня 1916 року, відповідно до розпорядження Священного Синоду №644 від 15 січня 1916 року, Владика Феофан звів черницю Вербецьку в сан ігуменії. Жезл настоятельства єпископ вручив матінці безпосередньо у Різдво-Богородичному соборі Козельщанської обителі (цей храм мав боковий вівтар, освячений на честь святої мучениці Олімпіади – небесної покровительки обох монастирських керівниць). Відбулася ця подія у Великому Посту. Започатковане в такий час настоятельство Олімпіади II згодом відобразило на собі великий подвиг Спасителя. Лише трохи більше року матінка втішалася мирним молитовно-господарським життям обителі. А з початком «нового часу» материнське серце її не знало спокою: воно розривалося від болю за рідну обитель, невимовно страждало за вручених їй Богом сестер, не могло змиритися з розгулом неправди та беззаконня.
Після 1917 року земля та частина майна монастиря були націоналізовані.
Перед закриттям монастиря надбрамна ікона Богородиці, що знаходилася при центральному вході в Козельщанську Різдво-Богородичну жіночу обитель, раптом заплакала кривавими сльозами. Багряні крапельки з’являлися на лику Пречистої щодня. Багато прочан стікалося до святині, покаянно плачучи на колінах у відповідь. Радянська влада, щоб не поширювалася чутка про чудо Божої Матері, практично взяла її в полон: вони не підпускали до неї людей, які приходять до неї на поклоніння. Слізки, що проступали на образі, безбожники густо замазували фарбою, але через деякий час лик знову зрошувався червоними крапельками. Сльози текли ланами Богоматері і навіть капали з ікони на землю. Їхні сліди на землі буквально «вигризалися» служками охоронки.
Для повної перемоги над чудотворною святинею невіруючі дослідники віддали її на експертизу. Як результат такого «наукового підходу», було складено «документ» – про «брехню від ікони, вигаданих мракобісами». Щоб засвідчити та підтвердити «доведений факт», комуністи змушували «церковників» підписати такий «папір». За відмову це зробити монастирський священик Іліодор (Данілевський), черниця-письменниця Феофанія (Зонова, згодом – ігуменя обителі) та раба Божого Ганна Миколаївна Богаєвська були заслані на Урал. Саме цим і почалося відкрите та офіційне репресування обителі та її насельниць.
Восени 1929 року монастир юридично закривають. Серед білого дня групи комсомольців на підводах під’їхали до обителі і, збуджені ентузіазмом, дочиста обібрали чернечі келії та поспіхом розхопили монастирське майно. Монахінь зігнали всіх разом та вивезли, а потім частково розпустили.
1929 року в соборі влаштували театр. Мармур з іконостасу використали для господарських потреб. На іконних дошках із зворотного боку писали портрети передовиків виробництва. Після закриття монастиря сестри перейшли жити у скит, духівником якого був архімандрит Олександр (Петровський), нині канонізований священномученик Олександр, архієпископ Харківський.
Доля ігуменії Олімпіади II після знищення останнього монастирського притулку була дуже нелегкою і обірвалася трагічно. Очевидно, що літня, стомлена роками та великими працями настоятелька могла на той час обрати для себе відносно тихий спосіб життя: піти «на спокій» і прожити залишок днів своїх в одному з найближчих невеликих поселень або на батьківщині, заробляючи «на хліб насущний», але невтомна Христова сповідниця взяла до рук важкий хрест сповідництва Христової віри. Спочатку їй довелося зазнати голоду 1933-го року, потім – перенести поневіряння по людях. Нарешті, вона перебралася до Полтави, де таємно квартирувалась у знайомих, – тих, хто знав і поважав матінку, було чимало. Потрапивши до обласного міста, вона почала збирати навколо себе православних жінок, опікуватися черницями з розорених монастирів, об’єднуючи їх у невеликий підпільний монастир. Про це розповідали полтавські старожили та згадували колишні козельщанські насельниці. 27 лютого 1938 року влада видала ордер на її арешт, але одразу здійснити це їм не вдалося – вірні люди матінку ретельно переховали. Проте донос іуди-зрадниці зробив свою справу, і 18 березня матінку таки відправили до в’язниці. Слід зазначити, що тоді був Великий Пост. 63-річна ігуменія трималася у в’язниці з глибокою людською порядністю та високою християнською гідністю. Її відповіді на допитах були чіткі та безкомпромісні. Старожили розповіли, що матінку Олімпіаду II особливо жорстоко катували – їй навіть вирізали на грудях хрест. Взагалі Козельщинська настоятелька протягом всього радянського часу вирізнялася надзвичайною стійкістю у вірі. Її політичним кредо була тоді Христова заповідь: «Кесарево – кесареві, а Боже – Богові». На початку червня 1938 року матінку Олімпіаду викликали до зали суду та зачитали таке: «Вербицьку Олімпіаду Костянтинівну розстріляти. Майно, яке належить особисто Вербицькій конфіскувати». Другого червня 1938 року відбувся великий груповий розстріл. Серед майже чотирьох десятків засуджених значилося і прізвище Вербецька.
Як саме закінчили своє життя ці Христові мученики невідомо. Казали, що в’язнів НКВС завантажили у вантажівки, в яких їх напівсидячих, а здебільшого напівлежачих «збирали» до купи і в темряві ночі вивозили за Полтаву, у бік сучасного села Макухівки. Через десятиліття, двічі, у 60-х та 80-х роках, полтавці виявляли чисельні останки людських тіл. Перші два поховання були виявлені при добуванні піску в урочищі поблизу Макухівки, а останній знайшли біля піщаного насипу вздовж дороги, що веде до цього села. На місці першого поховання полтавська влада згодом влаштувала велике сучасне звалище. Людські останки з другого поховання на початку 90-х перепоховали і поставили над ними монумент, присвячений увічненню пам’яті репресованих. А третій кар’єр взагалі не чіпали.
Коли в квітні 1915 року спочивала ігуменя Олімпіада I, яка понад 20 років керувала громадою і монастирем і дуже багато зробила для його розвитку, сестри-черниці одностайно обрали її наступницею іншу матінку, теж на ім’я Олімпіада, яка тривалий час була секретарем знала, як нелегко та відповідально керувати монастирем. Святіший Синод затвердив Олімпіаду ІІ настоятелькою Козельщинського Різдво-Богородичного монастиря (вона була зведена у сан ігуменії у березні 1916 року).
Олімпіада II (у світі Олімпіада Костянтинівна Вербецька чи Вербицька) народилася у 1875 році на хуторі Вербецьких Кобеляцького повіту Полтавської губернії. Рід її, мабуть, вів свій початок від представників козацької старшини Вербицьких, які добре відомі на Лівобережжі наприкінці XVII — на початку XVIII століття.
Освіту здобула в гімназії, після закінчення якої пішла до монастиря. З 1893 по 1916 рік вона була монахинею Козельщинського монастиря, однією з найближчих помічниць ігуменії Олімпіади II. А ігуменією цієї обителі вона була до 1929 року включно, тобто до закриття монастиря. Останнє стало для матінки Олімпіади найбільшим ударом. На долю ігуменії Олімпіади II випали особливо тяжкі випробування, оскільки їй судилося пережити руйнування і закриття обителі безбожною владою і постраждати за віру.
У перші роки діяльності нової ігуменії монастир, як і раніше, вів велику духовну та благодійну діяльність. Продовжували працювати монастирські школи, іконописні та інші майстерні, а також госпіталь на 40 осіб. Був і значний приплив віруючих до храму, навіть чимало паломників із віддалених місць. Всіх їх щиро приймали сестри обителі, надаючи посильну допомогу. Але після жовтневих подій 1917 року настав для обителі страшний час. Важко переживала ігуменя разом із сестрами націоналізацію монастирських земель та будівель, розграбування обителі різними військами та бандами під час частих змін влади та безвладдя. А 1921-1922 роках радянська влада під виглядом допомоги голодуючим відбирала церковні цінності. Але найстрашніше було попереду. 1929 року Козельщинський монастир взагалі закрили. Під час цієї “акції” комсомольці-активісти, грабуючи обитель, виявили особливий ентузіазм, зокрема вони повністю обібрали келії черниць. Однак мудра ігуменія Олімпіада II все ж таки зуміла врятувати чудотворну Козельщинську ікону Богоматері та вивезти її за межі обителі.
Після закриття Козельщинської святині ігуменя разом з групою сестер і архімандритом Олександром (Петровським) знайшли на деякий час притулок у монастирському скиту Обіток (тоді – районний центр Кременчуцького округу). Монастирське життя в Обитці тривало до 1932 року, коли і цей (вже останній) чернечий притулок закрили.
До 1938 року Олімпіада II жила, фактично ховаючись, у місті Полтаві, в будинку № 141 на вулиці Фрунзе. Але у березні 1938-го, відповідно до ордеру на арешт від 27 лютого, її було заарештовано Полтавським обласним управлінням НКВС. Як розповідали віруючі старожили міста, 63-річну ігуменію жорстоко катували. Ходили чутки, що їй навіть вирізали на грудях хрест. На допитах вона трималася з великою гідністю.
23 квітня 1938 року над ігуменією та іншими колишніми церковнослужителями, заарештованими у лютому-березні, відбулося судилище. Особлива “трійка” УНКВС по Полтавській області притягла до кримінальної відповідальності немолоду жінку-монахиню та ще близько 40 осіб, звинувативши їх у “злочині”, передбаченому статтями 54-8, 54-10 ч. 1 та 54-11 Кримінального Кодексу Української РСР ( антирадянська агітація, участь у антирадянській фашистській організації). Ігуменію Олімпіаду II засудили до найвищої міри покарання — розстрілу (з конфіскацією особистого майна, якого вона фактично не мала). Вирок кати виконали 2 червня того ж року.
Так закінчився життєвий шлях ігуменії Олімпіади ІІ. Ні місце розстрілу, ні місце її поховання невідоме. Лише 22 червня 1990 року за рішенням прокуратури Полтавської області Олімпіада Вербецька була реабілітована через відсутність складу злочину.