Чи хворіє хто з вас?
хай покличе пресвітерів Церкви,
і над ним хай помоляться,
намастивши його оливою в Господнє Ім’я,
і молитва віри вздоровить недужого,
і Господь його підійме,
а коли він гріхи був учинив,
то вони йому простяться.
(Яків 5:14-15)
У цьому році м. Кременчук відзначає 220-річницю з побудови першого лікувального закладу на наших теренах. Ми теж згадаємо про перших духовних та тілесних лікарях Кременчуччини в переддень свята медичного працівника та дня пам’яті святої Марії Магдалини.
1802 року було створено Полтавську губернію, а у наступному 1803 році Олександр І наказав генерал-губернатору князю Олександру Куракіну створити в Кременчуці Богоугодний заклад. О. Куракін розпочав підготовчі роботи; була обрана земельна ділянка площею 39 десятин і 1200 кв. сажень. В 1804 р. за проектом першого Полтавського губернського архітектора Михайла Амвросимова в Кременчуці медичною службою, яка перебувала у підпорядкуванні медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ, була побудована перша в місті лікарня – Богоугодний заклад.
Територія, на якій був розташований цей заклад, являла собою ділянку землі, оточену з усіх боків водою: поруч протікали річки Крива Руда та Кагамлик, на заході розміщувалось невеличке озеро.
Лікарняна церква на честь святої рівноапостольної мироносиці Марії Магдалини була облаштована та освячена в приміщенні головного корпусу цього закладу у 1808 році. Будівля, в якій розташовувався храм, була двоповерховою, величною, зведеною з випаленої цегли, з досить красивим фронтоном і масивними колонами. Помилково стверджується, що домова церква Марії Магдалини у 1846 р. була перенесена з першого на другий поверх головного корпусу цього закладу. Насправді ж, на плані 1841 р., який є копією плану М. Амвросімова, на першому поверсі згаданого корпусу церква не позначена.
Можливо, як і більшість домових храмів, церква святої Марії Магдалини вже спочатку будівництва була спроектована на другому поверсі.
Так, на 1902 рік в храмі нараховувалося 113 парафіян: 59 чоловіків та 54 жінки. Обов’язки церковного старости, як правило, в таких закладах, виконував наглядач даної лікарні.
Храм був досить скромно оздоблений. Іконостас Маріє-Магдалинівської церкви був одноярусний та дерев’яний. Поруч з головним двоповерховим кам’яним корпусом, де і розташовувався храм у 1847 р., на південь від будівлі була окремо збудована кам’яна дзвіниця.
Зведена у вологій місцевості, головна споруда, в якій розташовувалася церква, поступово стала руйнуватися, почала втрачати свій первинний вигляд та приходила в непридатність. Земство прагнуло зробити цю лікарню повітовою, а пізніше навіть хотіло зовсім її закрити. Та згодом було вирішено розглянути варіант капітального ремонту будівель Богоугодного закладу. Для цього Полтавський наказ громадського піклування відправляє колезького реєстратора Олександра Несвітського до Санкт-Петербурзької Імператорської академії мистецтв для удосконалення знань і придбання архітекторського звання. Після закінчення цього навчального закладу, він повертається до Полтавської губернії і розробляє власний проєкт богоугодного закладу Кременчука.
У 1865 р. Богоугодний заклад вже отримує свою нову назву – Кременчуцька губернська земська лікарня.
А в 1882 р. Полтавське губернське земство, якому відійшов богоугодний заклад проводить капітальний ремонт і переобладнання всієї головної будівлі, зокрема і домового храму за проектом того ж самого А. Несвітського.
На жаль, креслень і навіть чіткого опису храму не збереглося. Лише окремі спогади про відвідування полтавськими Преосвященними Владиками домової церкви можуть розповісти про його значення в духовному житті Кременчука.
Так, 21 квітня 1892 р. перевіряючи церкви Кременчука, Його Преосвященство Іларіон (Юшенов) єпископ Полтавський і Переяславський відвідав Маріє-Магдалинівський домовий храм.
27 вересня 1904 року під час відвідування Кременчука Преосвященним єпископом Полтавським Іоанном (Смірновим) і «по случаю празднования юбилея Спасо-Преображенской церкви, из квартиры настоятеля Троицкой церкви он поехал в Богоугодное заведение и посетил церковь заведения, в которой, кроме служащих чинов, находилось много больных и все учащие и учащиеся школы сей церкви, во главе с законоучителем и настоятелем церкви, священником отцом Н. Димарой…все учащиеся получили из рук Владыки образки. После этого владыка посетил старшего врача заведения А. Т. Богаевского» – так згадується в одній зі статей Полтавських єпархіальних відомостей за 1904 рік.
Ім’я першого настоятеля храму нам поки що невідомо, але з 1813 по 1816 рр. у джерелах згадується священик Михайло Дахнов. А в 1840-х рр. тут служив отець Олексій Протопопов, який в 1841 р. за поданням Полтавського архієпископа Гедеона (Вишневського) був запропонований настоятелем Покровської Синодальної церкви в Кременчуці для прийняття місцевими старообрядцями єдиновірства. Після нього, в цій домовій церкві проводив службу його син Яків. Яків Олексійович Протопопов народився 27 серпня 1819 року в Суздалі Володимирської губернії. Спостерігаючи, як служить в лікарняному храмі його батько, Яків твердо вирішив продовжити його шлях. Так, після закінчення Переяславської духовної семінарії, в 1842 р. Протопопов був висвячений в сан священика до Троїцької церкви с. Богомолівка Кременчуцького повіту (зараз село Новознам’янка). А вже в 1849 році його перевели до церкви при богоугодному закладі Кременчука на місце його батька, де Яків Протопопов ревно прослужив цілих 52 роки. Паралельно раз-два на рік отець Яків служив ще й у приписній кладовищенській Троїцькій церкві при лікарняному цвинтарі (район озера на Артскладах).
Крім служб при цих храмах, Яків Протопопов виконував ще й інші пастирські обов’язки. Так, 10 грудня 1874 р. священник був призначений викладачем закону Божого нижнім чинам Кременчуцької повітової команди. З січня по квітень 1895 року він був членом дійсного православного місіонерського товариства Полтавського відділення. За ревну службу він був неодноразово нагороджений: камилавкою (1878 р.), золотим наперсним хрестом, орденом св. Володимира 4 ступеня, а 16 травня 1889 року на Божественній літургії в Полтавському кафедральному Успенському соборі – саном протоієрея.
Проживши досить довге життя, протоієрей Яків Протопопов помер 18 листопада 1901 року і був похований на цвинтарі Кременчуцького богоугодного закладу.
Разом з Яковом Протопоповим при храмі служили дяк Григорій Діонисієв (+4.11.1878) та Михайло Забарський – колишній в.о. псаломщика Преображенської церкви Кременчука, переведений в цей храм 10 листопада 1878 р. і висвячений тут 1 липня 1884 р. у сан диякона. Диякон Михайло прослужив у домовому храмі до 3 березня 1891 р.
У цьому ж році, 22 лютого, до Марії-Магдалинівської церкви Кременчуцького богоугодного закладу був призначений псаломщиком майбутній священик Петро Ігнатович, який прослужив тут до 7 червня 1891 р.
1 грудня 1892 р. до Марії-Магдалинівської церкви був переміщений дяк Різдва-Богородичної церкви м. Доматова Золотоноського повіту Яків Негеєвич, який прослужив тут до закінчення ним у 1894 р. Полтавської духовної семінарії. А на його місце 19 серпня прийшов інший випускник Полтавської духовної семінарії, син титулярного радника Семен Васильєв із затвердженням його вчителем церковнопарафіяльної школи. Він сумлінно прослужив в храмі 4 роки, ставши потім священиком Варваринської церкви с. Корсунівка Миргородського повіту.
Потім на місце псаломщика в Маріє-Магдалинівському храмі 1 березня 1899 року був призначений студент Полтавської духовної семінарії Євген Данилевський, який був затверджений знову ж таки вчителем церковнопарафіяльної школи.
Правонаступник отця Якова Протопопова був Микола Васильович Дімара, брат знаменитого Кременчуцького лікаря Михайла Васильовича. Микола Дімара народився в с. Гордунівка Пирятинського повіту Полтавської губернії в родині священика. Він закінчив Київську духовну семінарію, як і бажав його батько. 24 жовтня 1888 року він був призначений псаломщиком до Преображенської церкви с. Плешкані Золотоноського повіту та вчителем церковнопарафіяльної школи цього ж села. 22 лютого 1889 році йому було надано священицьке місце при Чудо-Михайлівській церкві с. Піщіків Золотоніського повіту, а 11 березня цього ж року Микола Дімара був висвячений в сан священика. 9 липня 1891 р. отця Миколая перевели в Петро-Павлівську церкву с. Ліхолет Золотоніського повіту, а звідти на друге священицьке місце в Преображенську церкву села Милорадово під Полтавою. Тут він служив священиком при домовій дерев’яній Петро-Павлівській церкві в садибі пані Кулябко-Корецької (Масанової). За ревну службу 13 листопада 1895 року Святіший Синод нагородив панотця Миколу набедреником, а наступного року перевів ще на 1-ше священицьке місце цієї ж церкви. 23 вересня 1897 р. священник Дімара був переведений до Різдво-Богородичної церкви села Федорки того ж повіту, а 20 жовтня – затверджений законовчителем Мачухівського народного училища. 7 лютого 1898 року Микола Дімара був переміщений до соборної Свято-Духівської церкви м. Ромни на третє священицьке місце з отриманням частини доходів причту та квартирних грошей. У 1907 р. Микола Васильович вже проживав в церковному будинку Троїцької церкви міста Кременчук.
На початку ХХ століття о. Микола разом зі своїм братом інфекціоністом, терапевтом та педіатром Михайлом Васильовичем приїжджає до Кременчука і стає священиком Маріє-Магдалинівської церкви.
У Кременчуці Микола Дімара активно займається викладацькою діяльністю. Так, у 1903 році його затвердили на посаді законовчителя заново відкритого місцевого початкового училища і 6-го міського училища. Паралельно в цей же час священник був завідувачем церковнопарафіяльної школи при Маріє-Магдалинівській церкві. В 1905 році Микола Дімара викладає Закон Божий при церковнопарафіяльній школі Троїцької церкви, а потім стає завідувачем цієї школи.
5 березня 1906 р. наступним священиком Маріє-Магдалинівської церкви Кременчуцького богоугодного закладу став панотець Преображенської церкви м. Городище Лохвицького повіту Ісмаїл Федорович Мішта.
Його батько Федір Мішта був священиком Іоанно-Богословської церкви с. Строкови Переяславського повіту, а з 17 листопада 1881 р. Архангело-Стефановської церкви с. Семенівка цього ж повіту. З дитинства Ісмаїл був привчений до церковного служіння Богу, і його життєвий шлях був вже змалечку визначений. Ізмаїл закінчив Полтавську духовну семінарію, та 21 червня 1889 р. його було призначено псаломщиком до Вознесенської церкви м. Ромни. Незабаром він був хіротонізований у священики до Преображенської церкви містечка Городища Лохвицького повіту. Наступного 1890 року 30 вересня Ісмаїл Мішта був затверджений законовчителем при Городищенському сільському, а потім земському початковому народному училищі. 21 квітня 1897 отця Ісмаїла було переведено до Преображенської церкви містечка Єреміївка Золотоніського повіту із затвердженням його законовчителем місцевої школи, але вже 15 травня цього ж року священника повернули на колишнє місце служби до м. Городища.
21 серпня 1904 р. священик Преображенської церкви м. Городища був затверджений піклувальником для надання моральної та матеріальної підтримки осиротілим родинам духовенства, і самовіддано виконував свої обов’язки до 1905 р., коли його було переведено до Кременчука.
За службу по духовному відомству 26 лютого 1897 р. Святійший Синод нагородив батюшку за старанне виконання пастирських обов’язків та проповідів Слова Божого в церкві та на требах набедреником, а 22 серпня 1901 р. священник Мішта був нагороджений оксамитовою фіолетовою скуфією. У 1905 р. він був нагороджений камилавкою.
В 1907 р. Ісмаїл Мішта проживав в церковному будинку Троїцької церкви Кременчука. Як і більшість священиків, окрім церковних служб о. Ісмаїл викладав Закон Божий. Так, він вчителював у церковнопарафіяльній школі при богоугодному закладі та був її завідувачем. У 1908 р. був затверджений ще й законовчителем 4-х класного міського училища. У 1909 р. о. Ісмаіл Мішта – законовчитель фельдшерсько-акушерської школи та законовчитель церковнопарафіяльної школи при Свято-Троїцькій церкві.
20 серпня 1912 р. панотець Маріє-Магдалинівської церкви був затверджений законовчителем 9 міського початкового училища та другої церковнопарафіяльної школи Троїцької церкви.
У 1915 р. Ісмаїл Федорович згадується ще й законовчителем у 8-му міському початковому училищі. А перед революцією 1917 р. Ісмаїл Мішта стає скарбничим відділення повітового управління та нагляду при церковних школах. За свою церковну та вчительську службу в Кременчуці о. Ісмаіл був нагороджений 1912 року наперсним хрестом від Святішого Синоду.
Разом з Ісмаїлом Федоровичем Міштою з 1899 до 1909 рр. служив псаломщик Антоній Моцний, якого потім змінив Іоанн Родіонович Бажан. На 1912 рік старостою церкви був міщанин Петро Лук’янович Супруненко.
Що ж стосується самого храму, то на початку ХХ століття передбачалося облаштувати нову церкву. Окрім того, що храм був вже досить старий, тодішні спеціалісти зазначали, що і живопис іконостасу в ньому був досить невдалим. Питання зведення нового невеликого храму було дуже швидко вирішено, і будівельники розпочали роботи. Але вони припустилися ряду помилок, які під час будівництва одразу не помітили. Мурована церква-школа біля богоугодного закладу була збудована полтавським губернським земством підрядним способом влітку 1906 року. Але коли зводили покрівлю та почали укладати крокви та обшивку для остаточного покриття залізом, то 24 липня того ж року о сьомій годині вечора арка для зведеної дзвіниці завалилася і на обох поперечних стінах з’явилися великі тріщини. Після цього інциденту з перевіркою приїхала комісія. І, незважаючи на цей обвал, будівництво храму було продовжено. 17 липня 1915 року відбулося урочисте освячення нової церкви, збудованої Всеросійським земським союзом при лазареті богоугодного закладу. Храм був зведений стараннями коменданта кременчуцького етапу Герасимова, інженера Всеросійської земельної спілки Р. Г. Дем`янівського та священика-настоятеля новозбудованої церкви отця Іоанна Яцути з матеріалів колишнього поставного павільйону. Новий храм був чудово обладнаний. На жаль, зображення цієї церкви поки що не виявлено.
Після революційних подій 1917 року, які поширювали ідеологію войовничого атеїзму, радикально змінювалося суспільне життя країни. Спочатку був прийнятий Закон про відокремлення церкви від держави, що призвело до занепаду багатьох парафій, особливо шкільних, тюремних та лікарняних. Це відбулося через завищення радянською владою для церков податків та встановлених жорстких умов існування релігійних установ. А голод 1921-1922 років та накази про допомогу голодуючим призвели до того, що у храмах відібрали все золоте та срібне церковне начиння, навіть електричні лампочки, продуктові запаси, дорогі тканини та частину церковного облачення. 16 лютого 1922 р. вийшов наказ про строки реалізації оподаткування трудового та нетрудового населення м. Кременчука. При відмові внести податок, в церквах арештовували та конфіскували майно, встановлювали штраф у розмірі 100% від податку. Так, податок для священно та церковнослужителів за 2 місяці збільшився з 40 млн. руб. до 320 млн. руб. А 8 березня 1922 р. вийшла Постанова ВУЦВК про перехід церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим. Паралельно з цим відбувається державна реєстрація всіх храмів, поновлення їх статутів та реєстрація священно- та церковнослужителів, перевірка державною комісією та складання договорів аренди з причтом. На 1923 р. у храмі вже при Першій Радянській лікарні служили настоятель Іоанн Родіонович Бажан 1889 р.н. та мешканець с. Кривуші псаломщик Гавриленко Іван Васильович 1870 р.н. Але причт утримався лише рік, і 4 квітня 1924 р. церква була ліквідована, а її майно через Кременчуцький окружний виконавчий комітет та благочинного Кременчуцької округи протоієрея Стефана Тимофійовича Кремянського було передано до Кременчуцької Свято-Троїцької церкви. Сама ж культова споруда ще довго використовувалася не за основним своїм призначенням. За спогадами кременчуцьких старожилів, там розміщувався клуб, де час від часу влаштовували танці.
Під час німецької окупації в багатьох містах України знову відкриваються храми. В цей період у Кременчуці також відновлюються Богослужіння. Так Свято-Маріє-Магдалинівська церква була відкрита вже 7 грудня 1941 року.
Настоятелем був призначений ієрей Яків Діомидович Граховецький.
Майбутній настоятель народився 23 жовтня 1885 року недалеко від Канева в с. Лепляве Гельмязівського району Полтавської губернії в сім’ї псаломщика. У 1907 році закінчив Полтавську духовну семінарію. 12 жовтня 1907 р. він був затверджений викладачем закону Божого Воїнсько-Гребельського народного училища Золотоніського повіту.
7 лютого 1909 року Яків Граховецький був хіротонізований на священника до Спасо-Преображенської церкви с. Короваї Пирятинського повіту, згодом став її настоятелем.
В цьому ж селі він також викладав у церковнопарафіяльній школі при храмі. Тут служив до 1916 року, коли його призначили до Покровського храму с. Бердянки Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (нині Харківська обл. – Авт.). З 1923 року був настоятелем храму в рідному селі Лепляве, а з 1928 до лютого 1930 рр. був настоятелем Свято-Троїцької церкви с. Гельмязів, після чого був заарештований і перебував під вартою до червня того ж року. Після звільнення за браком доказів провини, о. Яків повертається до своєї парафії. Через особисті обставини переїхав до с. Лукашівка Золотоніського району, де тимчасово служив у храмі. Але в листопаді 1932 року знову був заарештований органами ДПУ у Києві. Батюшку звільнили тільки у липні 1933 року. Після закриття парафії у 1933 році він залишив церковнослужіння та переїхав до міста Новогеоргіївськ (місто затоплене водами Кременчуцького водосховища у 1961 р.), а у 1938 р. – до Кременчука, де працював робітником на підприємстві до захоплення міста нацистами у вересні 1941 року.
Під час окупації Маріє-Магдалинський храм був під постійним наглядом німців, і проіснував ще два роки. Під час відступу нацистів 26 вересня 1943 р. центральну будівлю лікарні було підірвано, а церкву спалено. З того часу лікарняна церква вже більше не існувала…
Говорячи про настоятелів храму, хочемо зупинитися на кількох моментах: в їх сім’ях була поширена практика спадковості Богослужіння від батька до сина; основними профільними закладами які забезпечували регіон священниками були Полтавська та Переяславська духовні семінарії; окрім конфесійного обслуговування парафії священники активно займалися педагогічною діяльністю в різних навчальних закладах; культові споруди органічно впліталися в міський ландшафт і ставали певною візитівкою того чи іншого населеного пункту (для Кременчука це був Успенський собор архітектора Джакомо Кварнегі). Церква була потужною соціокультурною інституцією яка відігравала значну роль в духовному житті місцевих жителів. Священники-духівники мали вагомий авторитет серед парафіян і певною мірою визначали зміст життя мирян. Клір, маючи чітку церковну ієрархію, функціонував за усталеними канонами, що викристалізовувалися віками.
Магдалинівська церква на час існування богоугодного закладу, а потім Земської лікарні була необхідною для підтримки морального стану хворих та їх родичів. В релігійному суспільстві це був дієвий спосіб впливу на духовний стан містян.
Так однією з парафіянок храму на честь рівноапостольної Марії Магдалини була мати новомученика Олександра Мюнхенського – Наталія Петрівна Шморель (уроджена Введенська). Вона народилася у 1890 році в Кременчуці в сім’ї колезького асесора – завідувача Кременчуцькою аптекою при Земській лікарні – провізора Петра Антоновича Введенського.
Завдяки піклуванню доктора медицини, видатного хірурга та громадського діяча Овксентія Трохимовича Богаєвського, який організував будівництво службових квартир для родин медичних службовців, сім’я Введенських оселилася в окремій будівлі на території Земської лікарні – вулиця Бульварна (зараз вулиця Доктора Овксентія Богаєвського).
Свій вільний від навчання час Наталія проводила у лікарняній бібліотеці, а по вечорах уся родина Введенських відвідувала релігійно-моральні читання та бесіди, в яких брали участь майже всі службовці лікарського закладу. Ці зустрічі улаштовував настоятель Маріє-Магдалинського храму для духовного та етичного зросту своїх особливих парафіян.
PS: 15 липня від сердцевого нападу помер мій земляк та товариш, добрий християнин та лікар-терапевт з великої літери Пархоменко Олексій Миколайович. Прошу молитв за упокій душі раба Божого Олексія. Щиро дякую.
Голова Історико-краєзнавчого відділу
Кременчуцької єпархії
протоієрей Георгій Бруско