Слово про першого настоятеля парафіяльного храму –
Іоанна Галактіоновича Лазурського.
З кожним науковим дослідженням ми все більше переконуємося в тому, що історія Кременчука невичерпна… Наш рідний край багатий на цікаві події та видатні постаті, які відіграли важливу роль в історії нашого міста, Полтавщини та навіть країни. Сьогодні, напередодні храмового свята найдавнішої церкви Кременчука, яка зберіглася до наших часів, ми вирішили відкрити життєвий шлях одного із видатних священників Полтавщини, якому судилося пройти тернистий шлях священнослужіння з часів революції 1917 року, Громадянської та Другої Світових війн в посаді Крюков на Дніпрі.
Іоанн Галактіонович Лазурський походив з роду священно та церковнослужителів, а також представників української інтелігенції. Його прапрадід, Олександр Лазурський, був паламарем Петропавлівської церкви м. Гадяч, де він служив до своєї смерті у 1872 р. Прадід, Давид Лазурський, був священником Свято-Покровської церкви села Бобрик Гадяцького повіту до 28 грудня 1882 р.
Важливу роль у житті та духовному зростанні юнака відіграв двоюрідний дід – отець Федір Давидович Лазурський, який спочатку був талановитим вчителем грецької мови, а потім обрав шлях служіння Богу. З 1 серпня 1865 р. він священник Успенської церкви міста Переяслів, у 1876 р. він був переведений до храму духовного училища міста Лубни, з 21 лютого 1880 р. призначений до церкви Різдва Христового м. Рашівка Гадяцького повіту, 17 січня 1881 р. – до Троїцької церкви м. Лубни. А з 11 липня 1895 р. отець Федір був переведений до Свято-Успенського собору м. Гадяч. З 19 вересня 1898 р. отця Лазурського направили служити Богові до Полтавської кладовищенської церкви Всіх Святих, а у 1899 р. батюшка був переведений до Полтавського кафедрального Свято-Успенського собору. В губернському місті він був призначений членом Духовної консисторії. Якраз у ці роки, разом з рідним братом Іоанном – священником церкви Архистратига Михаїла с. Млини Лохвицького повіту, він береться за виховання та освіту свого двоюрідного онука Іоанна, якому передає всі таємниці священнослужіння, що не міг зробити для своїх синів – професорів Володимира та Олександра.
У отця Іоанна був син Галактіон – батько майбутнього настоятеля Крюківської Свято-Успенської церкви. До 1878 р. він навчався в Роменському духовному училищі, але 30 травня того ж року він був звільнений з середнього відділення навчального закладу та направлений виконуючим обов’язки паламаря до Свято-Успенської церкви м. Сорочинці Миргородського повіту. На жаль, за все життя він так і не зміг закінчити навчальний заклад, щоб стати священнослужителем.
30 січня 1879 р. Галактіон Іоаннович був переведений до Свято-Покровського храму с. Бобрик Гадяцького повіту. А через кілька років, 5 жовтня 1883 р. – до Свято-Покровської церкви с. Крутьки того ж самого повіту. На 1895 рік псаломщик Галактіон згадується у Свято-Троїцькому храмі цього ж села.Станом на 1912 рік псаломщик продовжував служити в названому вище храмі. На жаль, подальша доля батька протоієрея Іоанна Лазурського невідома. Але, мабуть, головна його роль у житті була саме у вихованні майбутнього православного пастиря, якому належало прослужити у вівтарях Свято-Покровської та Свято-Успенської церков Крюкова у буремні роки нашої країни та навчати любити рідну українську мову та культуру.
Іоанн Галактіонович Лазурський народився 31 січня 1882 року в родині виконуючого обов’язки псаломщика Покровської церкви с. Бобрик. Його матір звали Єфросинія Олексіївна. Хрестив немовля священник цієї ж церкви – отець Іоанн Крамаренко. Хрещеними батьком та матір’ю стали диякон цієї церкви Михайло Тимофійович Мартинович та міщанка м. Суми – Марія Олексіївна Кустюкова.
Оскільки родина Лазурських постійно трималася разом і кожен з її членів підтримував один одного та ніс повну відповідальність за виховання молодшого покоління, передаючи свій власний досвід, то змалку Іван, щойно навчився ходити та розмовляти, вже насичував свою душу істинами Православної віри. Як зазначалося вище, опіку над Іваном, турботу про його навчання та виховання взяли на себе дідусі-священники – рідні брати отці Федір та Іоанн, які добре розумілися на особливостях священнослужіння, маючи значний власний досвід. А батько-псаломщик знаючи досконало церковний статут, навчав його красі церковного співу та слова.
За прикладом свого батька, молодший Лазурський вступає до Роменського духовного училища, яке, на відміну від нього, успішно закінчив у 1898 р. та одразу, 27 червня цього ж року, після екзаменів був переведений у перший клас другого розряду третього відділення Полтавської духовної семінарії. У другому класі старанний учень вже навчається в першому розряді першого відділення цього ж закладу. Шість років семінарії пройшли для Іоанна, як одна мить у прагненні до знань і любові до Бога. Найважчим для Іоанна видався кінець 1903 року, адже 22 грудня він втратив свого рідного дідуся вже позаштатного священника Михайлівської церкви с. Млини Лохвицького повіту. Але навіть ця обставина не завадила скласти екзамени на відмінно. І у 1904 році Іоанн Галактіонович отримує свідоцтво про закінчення курсу семінарії, а 15 червня призначається псаломщиком до Петропавлівської церкви хуторів Роблених Могил Кобеляцького повіту.
В цей час єдиною підтримкою для молодого церковнослужителя, який ступив на відповідальний шлях служіння Богу залишався його двоюрідний дід – духівник Полтавського міського благочиння Федір Давидович Лазурський, який запрошує його до єпархіального міста – Полтави. Скоріш за все за протекцією отця Феодора, Іоанн стає вчителем Сампсоніївської двокласної церковнопарафіяльної школи, яка розташовувалася біля церкви на полі Полтавської битви. А 22 листопада 1909 року на Божественній літургії в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі диякон Лазурський був висвячений єпископом Полтавським та Переяславським Іоанном (Смірновим) на священниката направлений на перше священницьке місце до Свято-Миколаївського храму містечка Диканька.
Через рік, 29 вересня 1910 р., він був затверджений законовчителем другого народного училища. А 19 листопада 1911 р. стає членом благочинної ради Кобеляцького повіту 9 округи.
Іоанн Галактіонович, як і більшість священників, стає членом благодійних організацій, серед яких – церковне Богородичне Братство при Полтавському Кафедральному Успенському соборі, сестринство на честь ікони Божої Матері «Троєручиця» при Сампсоніївському храмі на Шведській могиліта ін.
Не залишався панотець байдужим і до рідної культури. Він переймається становищем українського театру на Полтавщині. Так, він всіляко підтримував Товариство українських артистів, організоване драматургом М.Л.Кропивницьким, яким він захопився після перебування великого маестро у Полтаві 1903 року на урочистому відкритті пам’ятника І.П. Котляревському та на прем’єрі опери Миколи Лисенка «Наталка Полтавка» в Полтавському театрі. Священник Іоанн Лазурський навіть пише лист до Марка Кропивницького, датований 25 листопада 1903 року, висловлюючи свою вдячність за його участь у розвитку національного театру.
Згодом Іоанн Лазурський стає священником Сампсоніївської церкви на полі Полтавської битви, залишаючись поряд з двоюрідним дідом. Але, 5 лютого 1912 року його найкращий наставник, протоієрей Федір серйозно захворів на крупозне запалення легень. Як не намагалися рідні йому допомагати та підтримувати, священник був дуже виснажений хворобою, і 7 жовтня 1916 року Федір Давидович Лазурський відійшов до Господа. Після цього отця Іоанна вже нічого не утримувало в Полтаві. І через кілька місяців, 6 лютого 1917 р., він був переведений Полтавським єпископом Феофаном (Бистровим) до Свято-Покровської церкви посада Крюкова Кременчуцького повіту. Одночасно священник служив і у приписній до цього храму кладовищенській мурованій Свято-Успенській церкві.
Протягом місяця він переймав досвід священників Свято-Покровської церкви, і вже у березні 1917 року вперше з’являється його запис у метричній книзі цієї церкви за 27 березня 1917 року. Спочатку отець Іоанн був третім священником храму і служив разом з отцями Костянтином Сулятицьким та Кирилом Сокологорським, дияконом Іоанном Баєвим та псаломщиком Григорієм Бєлєньким. В серпні цього ж року до причту приєднується ще один диякон, Григорій Грабовський. Після жовтневої революції 1917 р. метричні книги ще деякий час продовжували вести як реєстраційні документи. Так, на 1919 рік Іоанн Лазурський служив разом із священником Костянтином Сулятицьким та Кирилом Сокологорським і Дмитром Григоровичем. На 1922 р. в Покровському храмі служили настоятель Іоанн Лазурський, священник Михайло Леусов, диякон Григорій Бєлєнький та диякон Іоанн Баєв.
За спогадами онука, Вадима Георгійовича Лазурського, отець Іоанн на початку 1930-х рр. перебував у Крюкові і служив у Свято-Покровській церкві.
Також він був свідком весняних повеней Дніпра (1931,1932 рр.) та уважно спостерігав за цією руйнівною стихією і щодня відмічав рівень води на стінах свого будинку. На той час родина Лазурських мешкала за адресою провулок Мало-Кузнечний, буд.16. Будинок зберігся до наших часів. Можна припустити, що панотець залишався настоятелем храму до його закриття і служив Богу разом із другим священником Михайлом Павловичем Леусовим, який помер навесні 1938 року.
В період безбожної влади храм, в якому служив отець Іоанн, спочатку у 1929 р. стає «пам’яткою старовини та приміщенням зібрання старовинних ікон у місті». А в жовтні 1937 р. Свято-Покровська церква була остаточно закрита, приміщення було вирішено передати під культурний заклад, але насправді храм довгий час стояв пусткою. До цього в жовтні 1930 року була закрита приписна кладовищенська церква Успіня Пресвятої Богородиці. Цей храм разом з церковною школою було намічено віддати під трудову школу-майстерню ім. І.Франка. Дзвони переплавили на вагонобудівному заводі, а у самій церковній споруді було створено робітничий факультет, в підвалах церкви для працівників заводу квасили та солили на зиму овочі. Згодом храм перетворили на спортзал.
Як не розірвалося серце настоятеля від болю за свої рідні храми? Мабуть, він брав сили у молитві до Господа та Пречистої Його Матері. Священник на деякий час залишився без парафії, здійснюючи церковні треби по домівках у своїх парафіян.
Потім розпочалася Друга світова війна. Під час окупації німцями Кременчука багато споруд було зруйновано, але достеменно відомо, що стіни Свято-Успенської церкви витримали. В ці нелегкі часи отець Іоанн Лазурський не залишив священницького служіння та своїх парафіян, і всіляко підтримував їх. Про діяльність Успенської парафії на території окупованого Крюкова згадує в одній із своїх брошур полтавський краєзнавець Віра Никанорівна Жук.
Протоієрей Іоанн увесь цей час благав Бога про милість і з надією вірив у те, що він не залишить своїх вірних чад. Так, у 1942 р. з дозволу німецької влади в заново освяченій будівлі відкривається Свято-Успенська церква вже не як приписна та кладовищенська, а як самостійна парафіяльна. Люди почали зносити до храму ікони та церковне начиння, які зберігали у себе по домівках.
Було освячено церковний престол архієрейським чином за присутності єпископа Полтавського та Лубенського Веніаміна (Новицького). На цьому таїнстві були присутні настоятель протоієрей Іоанн Лазурський, благочинний Кременчуцької округи протоієрей Стефан Кремянський, ігумен Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря Іоанн (Селецький) та інші місцеві священники. З того часу жодного разу Свято-Успенський храм більше не зачиняв свої двері для віруючих.
Станом на 1943 рік «двадцятка» парафії складалася з 14 чоловік, серед яких були настоятель Лазурський Іоанн Галактіонович, протодиякон Могилевський С.І., псаломщик Кодиченко І.В., староста Льопа Д.Г., охоронець Харченко Х.К., прибиральниця Кардашевська А.С., проскурниця Білаш Є., староста Покровської церкви Дегтярьов Т.Ф., староста кладовища Власов А.Н. та парафіяни Чернишов Іван Іванович і Зінченко Петро Павлович. До складу хорової капели Свято-Успенської церкви під час окупації входило 26 чоловік. Все це є доказом того, що під час Другої світової війни настоятель-протоієрей Іоанн Лазурський не залишав без своєї допомоги та підтримки жителів Крюкова.
Примарні сподівання на краще життя після сталінського терору не здійснилися. Окупаційні війська своїм людожерськими намірами та діями швидко їх розвіяли. Масовий розстріл євреїв, величезна кількість закатованих військовополонених, зневажливе ставлення «нових хозяїв» до місцевого населення спонукало і церковний люд стати на супротив окупантів.
За спогадами крюківчанина П.Скиби, який проживав під час нацистської окупації 1941-1943 рр. по вул. Рози Люксембург 46-А (сучасна вул. І.Приходька: «… дід Хома Харченко, батько Івана Харченка – лейтенанта Дніпрова, сторож данного храму, ховав зброю на дзвіниці Успенської церкви та переховував військовополонених в церковному підвалі та в склепі, що був поряд з церквою. Багато добра та користі для цієї справи зробив і священник крюківської церкви (Царство йому Небесне!). Це був один із святих для сім`ї Харченків».
В історичному нарисі Г.С. Барвінка, Л.І. Євселевського та П.М.Пустовіта «Чуєш, Дніпре!» про життя Успенської парафії зазначено так; «Текст антигітлерівських листівок складали Харченко (л-т Дніпров) і Карповець. Потім дістали друкарську машинку і обладнали «друкарню» в підвалі церкви, при якій батько Харченка працював сторожем. Лейтенант Дніпров на ніч йшов у підвал, а ранком виходив з листівками»…
Після закінчення окупації Крюкова в 1943 році та війни в 1945 році, панотець залишався незмінним настоятелем до кінця свого земного життя, здійснюючи обов’язки місцевого священника. Так, це підтверджується свідоцтвами про хрещення місцевих жителів, підписаних отцем Іоанном, які знаходяться зараз у сімейних архівах крюківчан.
Останні свої роки Іоанн Галактіонович Лазурський намагався якомога більше проводити з рідними та близькими. Згадуючи про своє прожите житття, про перші роки пастирського служіння, про своїх доньок Галину, Ольгу і сина Георгія, про довічне захоплення українським театром, він часто подумки повертався до рідної Полтави та Диканьки і насолоджувався спогадами про своє дитинство та юність, про місцеві народні традиції та солов`їні українські пісні.
12 листопада 1949 року перший настоятель вже парафіяльної Крюківської Свято-Успенської церкви митрофорний протоієрей Іоанн Галактіонович Лазурський завершив свій земний шлях, залишивши по собі величний спадок – відновлений діючий Успенський храм та джерело Православної віри, яке не пересихає і донині.
Довгий час на його могилі стояв непоказний залізний хрест. Такі самі хрести згодом з`явилися на могилах матінки Олени (+1972) та їхньої доньки Ольги (+1989). Але на початку 20-х років ХХІ століття їхні благочестиві нащадки поновили надгробні пам`ятники та могильні плити. Велика вдячність їм за це!
Прот. Георгій Бруско
В.А. Ширай
