Бо ми служителі Божі,
А ви є Божою нивою,
Божою будівлею…
1-е до коринтян 3:9
Протягом всієї своєї історії село Савине – сучасний район Кременчука зупинка Керченська, а в інших інтерпретаціях Савино або Савина, було козацьким поселенням, що підтверджується документально.
Освоєння Кременчуцьких терен розпочиналося в основному по річковим ареалам місцевих водойм, які впадають в Дніпро.
В освоєнні власне кременчуцької околиці переважав напрямок русла річки Кагамлик, у гирлі якої виник і Кременчук.
Так, близько 1654 року за 15 км від останнього, вище за течією річки, осіло нове козацьке село Богомолівка (назва, напевно, від прізвища Богомоленко. Сучасна територія с. Нова Знам’янка), а, вірогідно, у 1660 році трохи нижче за течією (за 10-11 км від Кременчука) було закладене кременчуцьким сотником Савою, поселення Савине та населений пункт – Кохнівка (від прізвища Кохан або Коханенко).
Перші поселенці були іммігранти з Правобережжя, які після Андрусівського миру 1667 року, тікали з польського католицького Правобережжя до православної Лівобережної Гетьманщини.
У 18 столітті лівобережна Кременчуччина була поділена поміж трьома “південними” полками Гетьманщини: Лубенським, Миргородським і Полтавським за природними річковими лініями Сули, Псла та Ворскли.
Так, в Кременчуцькій сотні Миргородського полку за 1834 рік лічаться такі населені пункти: місто Кременчук, сільця-деревні (від сіл їх зазвичай відрізняли менші розміри та відсутність власної церкви) Скибівка, Кохнівка, Савина, Богомолівка та Піщане.
За ревізією 31 серпня 1739 р. в деревні (сільце) Савина мешкали козаки малоземельні, сімейні, виборні, одинаки, козаки-бідняки. За «Атласом» 1787 р. сільцем Савине володів син останнього кременчуцького сотника: пікінерського ротмістра Якова Федоровича Гаврилова – прапорщик Микола Гаврилов. В архівних документах зазначається, що на 1784 р. в Савино мешкало 188 чоловік. Згодом кількість населення змінювалася через природні та штучні демографічні процеси. Оскільки це сільце знаходилося на відстані близько 9 верст від міста і було визнане селом третього стану, то люди тут просто вимирали від різних хвороб, адже свого лікаря в них не було. Частина населення ще й переїжджала до Кременчука, а ще через русько-турецькі війни багато чоловічого люду Савиного навічно залишилася на полях бою в далекій чужині.
З 1859 г. в селі Савино Кременчуцького повіту нараховувалося 22 хати, в яких мешкало 81 чоловік та 83 жінки. Займалися вони в основному сільським господарством, і лише дехто працював мірошником в савинських млинах, в 1863 р. тут вже мешкало 130 чоловіків та 225 жінок, а в 1895 р. в селі було зареєстровано 1400-1493 козаків та селян.
Із зростанням кількості мешканців сільце перетворюється на село, в якому для духовних потреб населення зводиться православна церква. В Полтавських клірових відомостях зазначено, що у 1839 р. підполковник Олександр Андрійович Остроградський та його брат Іван Андрійович звели двупрестольний храм на честь святих мучеників Тимофія та Маври (район сучасної зупинки “Керченська”, ближче до річки). Нову церкву освятили 30 серпня 1839 р. Храмове свято відзначали 3 травня в день пам’яті мучеників Тимофія та Маври. Храм був дерев’яний, холодний з окремою дзвіницею. Другий престол було освячено на честь святого благовірного князя Олександра Невського та святої пророчиці Анни.
Сини бунчукового товариша, підкоморного Остапівської сотні Миргородського полку, а з 1774 р. фундатора деревяної церкви на честь святого Іоанна Многострадального в селі Іванівка Лубенського полку Андрія Федоровича Остроградського – Олександр та Іван теж були кадровими військовими.
Старший брат Іван народився 1779 р., військовий, з 1816 року підполковник у відставці.
Молодший брат Олександр народився в 1883 р., військовий, з 1819 р. теж підполковник у відставці.
У 1893 р. році на пожертви парафіян у сумі 900 руб. був оновлений храмовий іконостас, за що віруючі отримали благословення від єпархіального керівництва Полтавщини.
У 1843 р. стараннями підполковника Олександра Остроградського була зведена ще й приписна Всіхсвятська кладовищенська церква (на місці сучасного парку імені Воїнів-Інтернаціоналістів). Це був теж дерев’яний храм з прибудованою дзвіницею. 1910 року Всіхсвятську церкву поставили на мурований фундамент та відремонтували.
При Тимофіївському храмі були збудовані сторожка, будинки для причту – для священника 5 кімнат 840 куб аршина та для псаломщика 2 кімнати 504 куб аршин і церковна лавка.
З метою освіти місцевого населення при храмі діяли церковна бібліотека та недільна школа для дорослих. А у 1912 році настоятель Ніканор Запеченко за свої кошти та на гроші Полтавського єпархіального Свято-Макаріївського братства побудував будівлю однокласної церковної школи.
З часом при парафії було засновано братство, яке переймалося місцевими школами та життям храму. Однією з перших голів парафіяльного братства 11 травня 1869 р. була обрана вдова Олександра Андрійовича Остроградського Ольга Василівна 1798 року народження, дочка капітана Василя Галецького. Голів братства громада обирала на 3 роки.
Церкві на честь святих Тимофія та Маври належало 31 десятина 705 кв. сажнів зовнішньої землі та 1 десятина 705 кв. сажнів садибної землі.
Ці місцеві церкви відігравали дуже важливу роль у селі. Метричні записи Тимофіївського храму відображали життя даного населення. Так, за 1895 р. тут було утворено 24 нових сім’ї, народилося 87 хлопчиків та 72 дівчинки, а померло 55 чоловіків та 52 жінки. У 1902 році в метричних книгах храму було зареєстровано серед парафіян 1361 чоловік та 1362 жінки, а через десять років зазначалося, що церкву відвідувало 12 чоловік привілейованого стану, 2257 козаків та 113 селян.
Після Жовтневого перевороту 1917 року церковне життя Тимофіївської та Всіхсвятської церков радикально змінилося. У 1920-х роках село Савине декларується в документах як село Зоря (в інших документах Нова Зоря) Кохнівської волості Кременчуцького повіту. В цей час за наказом радянської влади відбувається перевірка всіх релігійних установ та їх перереєстрація. Тимофіївська церква 1 травня 1922 року була світською владою перевірена з усім церковним начинням, а 16 серпня 1924 р. був укладений договір про його оренду, і храм був заново зареєстрований. На 1925 р. парафія Свято-Тимофіївського храму складала 1316 чол., але ненадовго.
17 березня 1932 р. Міська рада повідомила, що по місту Кременчуку та району за час з 1929 року до 15 березня 1932 року зачинено 29 церков та молитовень. Зачинена була і Тимофіївська церква села Нова Зоря (Савине) та передана під сільбуд (клуб – Авт.).
Під час Голодомору 1932-1933 рр. за спогадами очевидців значна частина населення с.Савине вимерла. Виживали переважно ті, хто вступав в колгосп, мав у хаті деякі цінні речі, які можна було виміняти на хліб, крупу чи борошно. Люди переїжджали на заробітки до Кременчука, в інші місця, а то й взагалі покидали Україну.
Порожня церковна будівля простояла досить довго. Під час Другої світової війни обидві храмові споруди разом із старою назвою села були позначені на радянських мапах і німецьких планах. Але в середині ХХ ст. на карті храми і село вже зникло. На жаль, коли зруйнували релігійні споруди невідомо. Ймовірно, під час відступу німецьких військ з Лівого берега Дніпра до Правого у вересні 1943 року…
Церква без Богослужіння – пусті стіни, а служба Божа здійснюється священно- та церквовнослужителями. Отже, найважливішу роль в історії храму відіграє ще й причт та парафіяни.
Згадаємо і про них…
Одним з перших настоятелів Тимофіївського храму села Савине, прізвище якого зберегла історія, був Іоанн Тупалов. Він згадується серед причту в документах 1865 р. На жаль, інших відомостей про нього не збереглося.
Наступним відомим служителем Божим був Стефан Данилович Задорожний. Головним його внеском стало заснування парафіяльної школи у власному будинку, що дало змогу безоплатно отримувати сільським дітям села Савине початкову освіту. При чому, він став не лише засновником, а й викладачем цієї школи. Але цією школою він не обмежився. Звернувши увагу на викладацькі здібності отця Стефана церковне керівництво 28 листопада 1885 року затвердило його законовчителем Кохнівського початкового народного училища.
Також він докладав багато зусиль для духовного зростання життя парафії та підтримував у належному виді головний та приписний храм, піклуючись про їх порядок та красу.
Окрім викладацької діяльності настоятель займався ще й церковними проповідями та був членом Православного місіонерського товариства Полтавщини.
За свою ревну службу настоятель був неодноразово відзначений духовним керівництвом. Так, 8 серпня 1870 р. панотець був нагороджений набедреником, 28 квітня 1876 г. – скуфією, 1876 р.- наперсним хрестом.
У 1891 р. отець Стефан Задорожний закінчив свій земний шлях.
Після його смерті, дружина настоятеля, матушка Олександра виконала особливий заповіт чоловіка – зібрала пожертви до Комітету допомоги постраждалим від неврожаю.
Ще за життя настоятеля отця Стефана 17 листопада 1890 р. до Тимофіївської церкви с. Савине був висвячений на священника Павло Іванович Коломинський. Він закінчив Полтавську духовну семінарію і на той час був другим законовчителем Кохнівського народного училища, а 27 грудня 1892 р. отець Павло був офіційно затверджений вже першим законовчителем при цьому закладі.
23 квітня 1893 р. отець Павло був призначений на штатне священницьке місце села Савине.
Тут за свою ревну службу 3 січня 1896 р. він був нагороджений набедреником.
У 1903 році у панотця сталося нещастя – дерев’яний будинок священника згорів, через що отець Павло повинен був залишити на деякий час свою парафію. Так, 18 серпня 1903 р. настоятеля Тимофіївської церкви села Савине перемістили в с.Марківка Кобеляцького повіту до церкви на честь Різдва Іоанна Предтечі. Тим часом Кременчуцьке благочиння організувало матеріальну допомогу, зібравши гроші на відбудову будинку священника. Необхідну суму зібрали у дуже короткий строк, і вже 9 вересня 1903 р. отець Павло Коломенський повернувся до Свято-Тимофіївської церкви і прослужив ще тут кілька років.
У 1904 р. священник був затверджений законовчителем до приватного училища 3-го розряду Варвари Верцинської в Кременчуці.
4 листопада 1905 р. Павло Іванович Коломинський був переведений до нового храму Різдва Пресвятої Богородиці села Кохнівка.
Тимчасово з 18 серпня до 9 вересня 1903 р. в сільському храмі служив Андрій Сапицький – священник з с. Марківки. А після переведення отця Павла з с. Савине, парафіяльне місце посів Василь Лебединський. 24 вересня 1912 р. він був затверджений законовчителем Зашматковського народного училища (деякий час схожу назву мав Редутський кар’єр на р. Псел недалеко від Кременчука).
Останнім відомим настоятелем Свято-Тимофіївського храму був Никанор Васильович Запеченко (в деяких документах Запечений) 1874 року народження, випускник Полтавської духовної семінарії. 17 грудня 1906 р. отець Ніканор був переміщений з Різдва-Богородичної церкви с. Фощовки Хорольського повіту в с. Савино до Свято-Тимофіївської церкви.
В 1913 р. отець Ніканор побудував на церковні кошти будівлю для однокласної церковної школи за 1800 руб. Останній документ, в якому він значиться настоятелем Тимофіївської церкви, датується 1923 роком.
Разом із священниками в Свято-Тимофіївському та Всіхсвятському храмах служили ще й диякони. Декілька вдалося встановити за архівними документами.
Пантелеимон Григорьевич Прусаков – один з перших дияконів Тимофіївського храму. Навчався в Полтавському духовному училищі, але був звільнений через затяжну хворобу. Після того, як Пантелеймон Прусаков відновив свої життєві сили, Господь знову відкрив йому шлях до церковного вівтаря. Так, у 1842 р. він був призначений причетником до Михайлівської церкви с. Мала Буромка Золотоноського повіту, де у 1856 р. його висвятили на диякона.
Через рік, у 1857 р. його перемістили до Свято-Тимофіївської церкви с. Савина, де він прослужив протягом кількох років.
6 червня 1872 р. Пантелеймона Прусакова перевели до Різдва-Богородичної церкви м. Білик Кобеляцького повіту. Там духовне керівництво помітило його здібності, і 28 лютого 1878 р. Преосвященним Іоанном (Петіним) він був переведений на посаду економа до Полтавського духовного училища та служив дияконом в домовій училищній церкві, де потім був висвячений на священника.
18 листопада 1884 р. за відмінну службу отець Пантелеймон був нагороджений набедреником, а 16 листопада 1891 р. – оксамитовою фіолетовою скуфією. 16 квітня 1892 р. з переходом на єпархіальну службу він був звільнений з посади економа, а 12 червня 1892 р. був переведений священником до Свято-Покровського храму с.Дмитрівка Кременчуцького повіту.
Іншим відомим дияконом Свято-Тимофіївського храму с. Савине був Григорій Васильович Капінос.
1 квітня 1894 р. псаломщик м. Власівка Преображенської церкви був переведений до Свято-Тимофіївського храму с. Савине із затвердженням його вчителем церковної школи. Тут, він вправно виконував свої обов’язки, повністю віддаючи себе служінню Богу. 11 лютого 1896 р. в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі Преосвященним Тихоном (Клітіним) єпископом Прилуцьким, вікарієм Полтавської єпархії він був висвячений на диякона і знову призначений на псаломщицьке місце в с.Савино.
Оскільки парафія була відносно невелика, то і причт був відповідний до цього. Так, в Тимофіївському храмі села Савине диякон окрім своїх прямих обов’язків по службі виконував і обов’язки псаломщика. Одним з таких служителів був Дмитро Квитницький, який був переведений в цей храм 17 серпня 1898 року з Преображенської церкви стародавнього містечка Говтви Кобеляцького повіту на місце псаломщика. Тут він прослужив лише рік. 18 серпня 1899 року диякон відійшов до Господа.
Наступним дияконом сільського храму був Гаврило Іоаннович Марченко. Він був висвячений на диякона у 1895 році. У 1899 році він був переведений сюди з Петро-Павловської церкви с. Богданівки Пирятинського повіту на 2-е місце псаломщицьке місце. Перше місце посідав псаломщик Олександр Григорович Боровський.
На 1912 р. обов’язки псаломщика при Тимофіївській церкві виконує диякон Прохор Павлович Лук’янов. Тут він служив до 4 червня 1915 р., коли його перевели до Петро-Павловської церкви с. Крупний Берег Полтавського повіту.
Одним з останніх дияконів зазначеного храму був Олександр Лукич Чмихало 1882 року народження. Як і попередники, він також виконував обов’язки псаломщика при церкві села Савине. 25 червня 1915 року Олександр був переведений з Миколаївської церкви містечка Іванці Прилуцького повіту до Тимофіївського храму. За архівними документами, Олександр Чмихало згадується в цьому храмі на 1923 рік.
Окрім священнослужителів храму, до яких окрім ієреїв та протоієреїв відносяться і диякони, до причту відносилися псаломщики та дячки, які час від часу були в Свято-Тимофіївському храмі. Одним з перших був дячок Максим Маринич, який згадується в архівних документах 1865 р. 21 грудня 1872 року за старістю був звільнений за штат. В цей час він дуже хворіє і йому призначають спеціальну пенсію.
Відомо, що до своєї смерті 2 квітня 1882 року виконуючим обов’язки псаломщика в цьому храмі був Сампсон (Симеон) Хорошунов
На 1872 р. заштатним пономарем при Тимофіївському храмі згадується Корнилій Іваницький. А у 1879 р. замість нього до храму був переведений виконуючий обов’язки псаломщика храму на честь Різдва Іонна Предтечі с.Пригарівки Семен Жильцов. А 31 липня 1881 р. на друге місце був призначений виконуючий обов’язки псаломщика син дячка Іван Юхновський.
Відомо, що до 17 червня 1888 року псаломщиком Тимофіївського храму був Дмитро Симонович, якого перемістили до Покровської церкви села Борщове Переяславського повіту. А звідти замість нього в с.Савине був переведений Іоанн Огданович (Огдановський), який через кілька років 6 березня 1891 р. був відрахований з посади до Успенської церкви містечка Веприка Гадяцького повіту на 2-е псаломщицьке місце.
До 17 серпня 1891 р. псаломщиком служив в цьому храмі Михайло Григоренко, який потім був переміщений до Успенської церкви села Піщаного Кременчуцького повіту. Замість нього на посаді псаломщика до 1 квітня 1894 р. перебував Микола Пунька, якого перемістили до Преображенської церкви містечка Власівка.
Наступним церковнослужителем Тимофіївського храму був син козака Йосип Савич Забіяка (Забіякін). 5 листопада 1893 р. він був переведений з прийняттям у єпархіальне відомство до Тимофіївської церкви с. Савино на друге місце. Так вже сталося, що 17 серпня 1898 р. його тимчасово перевели до Преображенської церкви м. Говтви Кобеляцького повіту, а звідти на його місце до 16 червня 1903 р. був переведений псаломщик Овксентій Сніжко.
Тимчасово псаломщиком храму Савине був Олександр Боровський, який 30 березня 1903 р. преосвященним Гедеоном (Петровським) єпископом Прилуцьким в Полтавському кафедральному соборі був висвячений на диякона до Преображенської церкви Нікольських хуторів Полтавського повіту на псаломщицьке місце.
Храмом з початку його заснування опікувалися ще й старости. Одним із перших, які згадуються в історичних документах був козак Петро Іванович Терещенко. За свою діяльність та відмінне виконання службових обов’язків 21 червня 1895 р. нагороджений похвальним листом.
6 грудня 1871 р. церковним старостою Тимофіївського храму був затверджений Микола Петрович Проценко. За його діяльність 21 листопада 1874 року він також був нагороджений похвальним листом.
За кліровими відомостями Полтавської губернії, на 1902 р. церковним старостою даного храму був козак Митрофан Лукіанович Воля. А на 1912 р. – козак Григорій Федорович Сокирка.
10 січня 1915 р. на посаду церковного старости до Тимофіївської церкви с.Савине призначений Констянтин Питулька
А до кладовищенського приписного храму Всіх Святих 10 жовтня 1914 р. був окремо затверджений на посаді церковного старости Іоанн Костенко.
На сучасному етапі Всіхсвятська церковна громада зареєстрована по проспекту Лесі Українки району Молодіжний. З 1998 року і до сьогодення настоятелем храму незмінно залишається благочинний міста Кременчука архімандрит Петро (Багаудінов). В пастирському та приходському житті парафії йому допомагають протоієреї Андрій Чорноморець, Володимир Шестов та Олександр Швачка.
Поможи їм Милосердний Господи у цьому нелегкому служінні!
Історико-краєзнавчий відділ
Кременчуцької єпархії