Сьогодні в день храмового свята церкви села Броварок ми вирішили пригадати давню історію цієї парафії. На жаль, час залишив для своїх нащадків не так багато, адже доля храму була нелегкою, і шлях розвитку парафії пролягав через війни, революції та репресії. Але тепер, маючи можливість служити Богові і відкривати нові сторінки з давнини, ми із вдячністю промовляємо «Богородиця Діво, Радуйся…»
Перший храм Різдва Пресвятої Богородиці в с. Броварки Кременчуцького повіту Полтавської губернії був зведений у 1810 р. і освячений 8 (21) вересня того ж року єпископом Полтавським та Переяславським Феофаном (Шиянов-Чернявським). Ця церква за підпорядкуванням відносилася до третього благочинного округу. Вона була з червоної цегли, з дерев’яною на кам’яному фундаменті дзвіницею, холодна, і як зазначав на відвідинах села у 1892 р. єпископ Полтавський і Переяславський Іларіон (Юшенов), церква була досить містка та велика. 1876 року до церкви було прибудовано нову муровану дзвіницю. Всередині була розписана, мала дерев’яний іконостас.
За відомостями на 1890 рік, парафія володіла 3 десятинами садибної та 33 десятинами ружної (церковної) землі, мала будинок для священника.
При церкві діяла церковнопарафіяльна школа. Відомим завідувачем та законовчителем закладу храму був священник Іоанн Ільчинський, який у 1867 р. був призначений спостерігачем за церковнопарафіяльними школами сільських храмів строком на 6 років. На 1869 р. про церковнопарафіяльну школу Різдво-Богородичного храму було зазначено: «…всех учащихся 24, а в том числе 2 девочки. Успехи учеников но всех еще удовлетворительны; старшие ученики при испытании оказались достаточно успевшими по всем преподаваемым им предметам; младшие же по недавнему вступлению в школу, еще только подготовляются».
Згодом на чисельні прохання кліру та парафіян була відкрита школа грамоти, яка у 1911 р. була визнана однією з кращих у повіті. З’явилося тут і земське народне училище. Тобто, були створені всі умови для отримання хорошої освіти мешканцями села Броварки.
При храмі також знаходилися будинок для квартири священника на 5 кімнат, трикімнатна квартира псаломщика, та церковна бібліотека.
У 1866 р. за поданням благочинного Кременчуцького повіту священника Афанасія Чернишевського, парафія отримала дозвіл на відкриття парафіяльного піклування. У 1874 р. головою цього піклування на подальші три роки був обраний казенний селянин Кирило Коваленко.
Станом на 1902 рік серед парафіян були 1054 чоловіків і 1055 жінок. За документами на 1912 рік парафія храму складалася з привілейованого стану 33, міщан 53, козаків 1322, селян 1473. Щороку кількість парафіян, авжеж, збільшувалася.
Приписними до парафії храму Різдва Пресвятої Богородиці с. Броварки були хутори Покотилівка і Петрашівка. Тобто, щоб помолитися Богові, люди приходили з цих сіл до броварського храму.
Про клір Різдво-Богородичного храму відомостей залишилося дуже мало. Так, на жаль, ми не знаємо прізвище першого настоятеля храму. Збереглися відомості, що на 1867 р. настоятелем був Іоанн Ільчинський, а на 1895 р. священником був Тихон Федорович Гвоздевич, який за ревну службу у 1901 р. був нагороджений скуфією. Після нього настоятелем став Федір Павлович Стасевський, який до цього у 1896 р. посідав місце псаломщика цієї церкви, а у 1899 р. отримав стихар. Тут він як священник підносив молитви Богові до 1907 року, коли був переведений на перше місце до Різдво-Богородичної церкви с. Ряшек Прилуцького повіту.
На 1909 р. настоятелем згадується священник Григорій Матвійович Прокопович, який був затверджений викладачем Закону Божого народного училища.
Відомо, що одним з перших дияконів броварського храму був син священника Петро Іванович Соколовський, який служив тут 11 травня 1823р. до 8 червня 1824 р. дияконом. Після нього протягом наступних років настоятелю допомагали тільки псаломщики.
У 1871 р. виконуючим обов’язки псаломщика був призначений дячок Дмитро Григорович Павловський, який згадується у 1890 р. А його місце посів Семен Роменський, який тут прослужив дячком до своєї смерті 20 серпня 1878 р.
На 1895 р. псаломщиками храму були Феофіл Прихожий та Макар Павлович Россинський.
На 1912 р. псаломщиком зазначений Кіндрат Микитович Шередека.
В усі часи храмом опікувалися старости. Одним із перших старост, ім’я якого зберегла нам історія, був козак Іван Роменський, який у 1862 році за свою діяльність був нагороджений похвальним листом від консисторії. А у 1877 р. такою самою нагородою був відзначений наступний староста казенний селянин Микола Платонович Коваленко.
За відомостями на 1902 р. церковним старостою зазначений козак Федір Федорович Роменський. А у 1912 р. – селянин Гнат Іванович Коваленко. От і всі прізвища, які на сьогодні відомі.
Після революції 1917 р. споруда не була знищена і, за спогадами очевидців, тут продовжувалися Богослужіння. Це була єдина церква на весь Градизький район, яка не давала спокою завідувачу відділом пропаганди і агітації Полтавського ОК КПУ К.І. Довбню. Дуже часто з цим питанням він приїздив до першого секретаря Градизького райкому партії Д. Н. Білоконя і докоряв градизьким керівникам за їх потурання релігійникам, за невміння вести атеїстичну пропаганду. Згодом К.І. Довбня звернувся за допомогою до завідуючого обласним партійним архівом Миколи Івановича Назаренка.
Був ще один борець за закриття храму – перший секретар райкому комсомолу Михайло Карпенко, який в газеті «Комсомолець Полтавщини» у 1962 р. зазначив: «Хороше, велике село Броварки. Тут побудований універмаг, майстерні побутового обслуговування, споруджується Будинок культури, аптека, лікарня. Тільки церква, що стоїть на вигоні, нагадує — боротьба з старим світом ще не закінчена».
А далі фантазії не було меж. «Великі мислителі» чітко продумали, як вчинити.
Дружина останнього настоятеля броварківської церкви Афанасія Климівна Заєць так згадувала про ті страшні події у своїх розповідях: «Отця Василія часто викликав у сільраду голова і все спонукав його зректися віри та служби Божої. Що не говорили йому, а він своєї: «Я з Богом, Бог – зі мною, з усіма людьми». Не послухався нікого. Так уже любив він слово Боже. Бо уже коли й звільнили його, та люди часто запрошували то дитину охрестити, то покійника опечатати, то нову хату освятити…
…Зараз уже точно і не пам’ятаю, одну чи дві пляшки самогону занесла до нашої хати якась жінка і залишила під лавою. А тут міліція в хату. І до пляшок. «А-а-а, значить, ось чим займається святий отець. — зловтішно говорили прибулі. — Тепер …» Що ж тепер буде, вони не говорили. Знайшли мого чоловіка (він вдома тоді не був), і забрали в Градизьк, у міліцію».
В даній ситуації вони повинні були накласти на В.С. Зайця штраф, а не піддавати його арешту. Але все було продумано наперед.
Отця Василія випустили через кілька днів на Пасху близько 10 години вечора. Про освячення кошиків не було і думки, хоча кілька селян все ж таки отримали у той рік цю благодать. Це була остання Пасха настоятеля.
В Указі єпархії зазначалося: «Настоятель Рождество – Богородичной церкви села Броварки Градижского района Полтавской области священник Заец Василий Симеонович, согласно личному прошению , освобождается от занимаемого прихода и почисляется за штат по старости и слабости здоровья . 11 мая 1962 г. Епископ Алипий».
Приблизно через тиждень після звільнення батюшки, до храму приїхали потужні трактори С-100. Старожили пригадують: «Зачеплені тросами, полетіли донизу куполи, затріщали бруси, балки, дошки. Кілька бань ще залишалися неторканими, та руйнівників підганяли керівники процесу: хутчіше, поки менше люду… Коли з дерев’яними конструкціями було покінчено, руйнівники заходилися біля дзвіниці. Протягнувши через вікна товстелезні троси і причепивши їх кінці до тракторів, почали машини тягати одна одну: взад-вперед, як пилку. Сипалася додолу червона цегляна пилюка,а трос майже не врізався в стіну. Прибули ще трактори. Викликали і господаря техніки, — начальника БМУ Ушпаровського. Цей керівник заповзятливо взявся керувати розбійницькою операцією. Сонце, спека, біготня… і ось лежить наш командуючий, ногами дриґає, об землю б’ється…А тут саме нагодився і перший секретар райкому партії Д.Н. Білокінь з якимось райкомівцем. Зупинили легковичку подалі від людей. Коли ж побачили неприємну картину, відразу сіли в машину і покуріли на Градизьк,
Коли приступ стих, хворого повезли в Бугаївку.
Щодо начиння, то перед цим опівночі міліція забрала хлопців з клубу і поїхали без пояснень. Зупинилися біля церкви. А там сліпуче блискала електрозварка. Перерізали запори на дверях. Хлопці вкрай злякалися, бо не знали, з ким мають справу, хто свавільничає серед глупої ночі. А потім юнаків заставили вантажити в автомашину килими, якісь великі книги і багато чого іншого, яке вони не знали як і назвати.
Один з колишніх відповідальних працівників Градизького РК КПУ розповідав, що якось Д.Н. Білокінь повернувся з Полтави у препоганому настрої. На бюро обкому партії, зізнався він, їм дали прочухана, що розвалили церкву у Броварках, Одержавши таку інформацію, подумав, що руйнування церкви здійснили самі керівники району, не погодивши з областю».
Від церкви ж лишилася лише сторожка, яку переобладнали на крамничку. А в селі ще й сьогодні кажуть: «В магазині, що біля церкви».
Ще не один рік стояли серед Броварок руїни церкви, навіюючи і сум, і страх, і гнів людський. Щоб це побороти і повністю закінчити із церквою, пропонували різні проекти щодо них. Так, запропонували зробити перекриття і влаштувати там спортзал. Навіть для майстерні по ремонту сільськогосподарської техніки не підійшли руїни. Не ризикнув ніхто там навіть склад обладнати. Вирішили, що краще всі ці об’єкти спорудити заново. Так і зробили. А руїни розтягли, розвезли на невеличкі будівлі, на засипання баюр. А деревину на дрова. Що залишилося – розібрали на побутові потреби. І у 1970-і роки від церкви вже не залишилось і сліду, тільки каплиця чи сторожка, в якій розмістили магазин.
У середині 1970-х на місці церкви було вирішено посадити парк. Коли учні копали ями для молоденьких берізок, наткнулися на склеп. Поки оговтались – діти встигли не раз спуститись туди. Кажуть там був цілий підземний хід, який вів у напрямку до гірки, що біля церкви. Пізніше яму зі склепом накрили бетонною плитою. Віруючі броварчани на великі свята відвідували церкву в с. Степанівка (Семенівського району), Крюківську Успенську церкву, там же хрестили і дітей.
Але час йшов, все минало. Звільнилися люди від релігійних переслідувань і у 1990-і роки почали відновлювати храми та церковні громади. Нарешті, у Броварки був призначений батюшка, а перші зібрання віруючих проходили в колишній каплиці. 26 травня 1992 р. була зареєстрована релігійна громада, яка на зборах вирішила зводити нову церкву. У 1992 р. ініціативна група парафіян: Микола Миколайович Марченко, Омелян Власович Лисак, Микола Савич Бахмат та священник о.Володимир (Хохідра) – за підтримки голови правліня колгоспу «Ленінець» І.С.Прокопенка, ВАТ «Полтаварибгосп» (генеральний директор В.М.Дрок), ПМК-3 (начальник Г.І.Башлій) розпочали будівництво нової Різдво-Богородичної церкви.
За спогадами батюшки Володимира: «За благословенням нині покійного Преосвященного Владики Полтавського і Кременчуцького Савви у 1992 році мене направили у Броварки, де за радянської доби була зруйнована велична церква. Головним завданням моєї діяльності стало відродження духовності серед мирян. Більшість громади складали православні люди, котрі, незважаючи на тотальний компартійний атеїзм, у душах зберегли віру в Бога, добропорядність. У цьому ж році громадою села розпочали будувати новий храм. Голова тодішнього колгоспу «Ленінець» Іван Степанович Прокопенко допомагав церковній громаді будівельними матеріалами, коштами. Люди допомагали, як могли: і фізичною працею, і матеріально (жертвували майнові паї). Протягом літа – осені зодчі Анатолій та Наталія Горбачі, Андрій Сорокопуд, Леонід Коваль звели стіни. А в наступні роки добудовували церкву.»
Наприкінці 1994 р. отець Володимир був призначений настоятелем Свято-Михайлівської церкви в Глобиному, а Броварківську парафію передав ієрею Мирону Сверловичу. Богослужіння, як і раніше, відбувалися в капличці. По селу активно проводився збір коштів на подальшу побудову церкви. І коли парафію очолив батюшка Іоанн (Прокопчук), під його керівництвом церкву добудували: були зведені куполи, хрести, придбані дзвони. Урочисте відкриття і освячення нового приміщення церкви єпископом Полтавським і Кременчуцьким Филипом (Осадченко) відбулося 26 жовтня 2002 року.
Церква Різдва Пресвятої Богородиці відкрила свої двері парафіянам, але будівельні роботи не припинялись: було зведено огорожу, добудовано вхід, здійснено нові придбання, продовжувались опоряджувальні роботи всередині церкви.
У 2008 р. батюшка Іоанн після тривалої хвороби помер, встигнувши перед кончиною прийняти постриг з іменем Іона. Поховано його біля церкви.
З 2008 р. церкву Різдва Пресвятої Богородиці очолює отець Анатолій Миколайович Стронько. В 2010 р. в клір храму поступив отець Володимир Миколайович Свириденко. При храмі діє церковний хор, на свята збираються парафіяни з навколишніх сіл: Петрашівка, Кирияківка, Бугаївка та ін., і навіть з інших районів та областей. Організовуються поїздки в монастирі та інші святі місця.
Шанованою святинею церкви є Іверсько-Броварська ікона Божої Матері, писана й освячена на святій Афонській горі у 1888 році, яку пожертвувала парафіянка Людмила Малько. Вона також подарувала храму Святе Євангеліє 1893 року. Серед почитаємих святинь також є ікона Божої Матері «Достойно єсть» та «Троєручиця».
Храм чекає на віруючих, душі яких відкриті для молитви.
Сьогодні, напередодні великого свята, яке у народі ще називають «друга Пречиста», церква Різдва Пресвятої Богородиці запрошує всіх бажаючих на храмове свято разом соборно здійснити молитву за наших рідних, за тих, хто нас захищає і за мир у нашій країні.
Пресвята Богородиця, спаси нас.
За матеріалами Курочки С.Д., Покотило В., Бутовського О.Д. , відомості з часопису «Полтавские епархиальные ведомости» та клірові книги Полтавської губернії.
Автор-укладач
Зав експозиційним відділом
Кременчуцького краєзнавчого музею
Вікторія Ширай